Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

На світ увесь прославлена й ославлена,

Приходжу я, Гелена, прямо з пристані,

Мов п'яна ще від плеску хвиль розгойданих,

Що з ласки Посейдона, Евра силою

Несли нас на хребтах високих, пінявих

З фригійських піль до батьківщини берега.

Цар Менелай із воями хоробрими

Святкує там внизу своє повернення.

Тож привітай мене, високий тереме,

Що Тіндарей, мій батько, повернувшися

Від пагорба Паллади, тут на кручі звів;

Ти був у Спарті всім домам окрасою,

Як, граючись, в тобі ми з Клітемнестрою[215]

Росли з братами Кастором і Поллуксом.

Вітайте й ви мене, о двері бронзові!

Колись гостинно відчинились навстіжень

Ви Менелаю, в величі пресвітлому,

Обранцеві моєму, нареченому.

О, відчиніться знов, я мушу виконать

Царський наказ — подружній мій обов'язок.

Пустіть мене! Позаду хай лишаються

Всі буряні пригоди й хвильні злигодні!

Відколи я безжурно дім покинула,

Подавшись в храм Цитери по обітниці,

І вкрав мене фригійський розбишака[216] там, —

Відтоді сталося багато дечого,

Про що так любо людям всюди славити

І так нелюбо нещасливцю слухати,

Про кого поговір у казку вибуяв.

Х о р

Не зневажай, царице з цариць,

Дарів найвищих, блага із благ!

Щастя найбільше тобі лиш дано,

Слава краси, що затьмарює все.

Гордий герой, бо славне ім'я

Іде перед ним, —

Та впертість сама схиляє чоло

Перед красою всесильною враз!

Г е л е н а

Доволі! З мужем ми плили разом сюди,

Тепер одну до міста він послав мене;

А що на мислі в нього — не вгадать мені.

Чи буду знов дружиною, царицею,

Чи жертвою за кривду Менелаєву,

За лихоліття довгочасне еллінів?

Взяли мене, а чи в полон — не відаю.

Бо славу й долю, — двох краси супутників

Непевних тих, — двозначно прорекли мені

Боги безсмертні; й навіть на порозі тут

Вони звелись навстріч мені погрозливо.

Уже й на кораблі дививсь на мене муж

Лиш порідку й не озивався приязно,

Немов на мене він лихе намислив щось.

Коли ж ввійшли човни в сагу Евротову[217],

То, ледь об землю їх носи черкнулися,

Промовив він, неначе богом зрушений:

«Тут всі мої в порядку вийдуть воїни,

Огляну їх я на морському березі,

А ти їдь далі вздовж Еврота славного,

Землею благодатною, плодючою,

Скеровуй коней луками квітчастими,

Аж виїдеш на ту прегарну рівняву,

Оточену узгір'ями величними,

Де наш святий Лакедемон красується.

Приїдь, іди в високовежий дім царський,

Збери усіх служебок, що лишив я там

Із бабою-шафаркою[218] обачною;

Нехай вона покаже всі скарби тобі,

Від батька в спадок дістані і надбані

Пізніш трудами мирними і ратними;

Побачиш там ти все в порядку пильному,

Цареві ж бо подоба, повернувшися,

Знайти в господі все добро-майно своє

На тому місці, де колись лишив його;

Бо раб не змінить, що царем заведено».

Х о р

Нехай ті всі чудові скарби

Тобі голублять серце і зір!

Кільця оздобні й корони сяйні

Гордо та пишно недвижно лежать.

Тільки ввійди і їх зажадай —

Вони оживуть;

Побачимо ми, як світла краса

З золотом, з перлами вступить у спір.

Г е л е н а

А далі так промовив повелитель мій:

«Коли усе, як водиться, оглянеш ти,

Візьми триніжків, скільки буде в надобі,

Й начиння все, що треба жертводієві

Для звершення обряду урочистого —

І казани, і чаші, і полумиски;

Налий води із джерела священного

В глеки високі; налаштуй доволі дров

Сухих, палких, із дерева горючого,

Та щоб ножа було як слід нагострено;

А всьому іншому сама вже лад даси».

По тих словах додому відіслав мене;

А що за животвір богам гадає він

Офірувати — так і не сказав мені:

Непевне щось! Та що мені журитися —

Нехай усе так чиниться і діється,

Як вирішать безсмертні небожителі.

Чи добрим, а чи злим здається вирок той,

Доводиться покірним бути смертному.

Не раз було, що зносивсь ніж офірника

Над шиєю похилою рокованця

Та й не спускавсь — являлось перешкодою

Втручання ворога чи й бога доброго.

Х о р

Як усе складеться — невгадна річ.

Сміло, царице, іди

Куди слід!

Людям добро і зло

Все неждано приходить;

Віщуванням віри не ймем.

Троя ж горіла, й бачили ми

Смерть у вічі — ганебну смерть;

А зараз ми тут

Тобі радісно служим,

Бачимо в небі сонце сліпуче

І красу всьогосвітню —

Тебе! О, щасливі ми!

Г е л е н а

Ну що ж, нехай стається те, що станеться!

Я мушу йти не гаючись у дім царський,

Давно не бачений, жагуче бажаний,

Немов утрачений — і знов повернений.

Так легко не зійду я тими сходами.

Де я гуляла жвавою дитиною.

Х о р

Сестри коханії,

Бранки сумливії!

Жаль і тугу забудьмо!

Разом з царицею,

Разом з Геленою

Возвеселімся, що вона

Хоч і пізно — вертається

Кроком твердим і радісним

Знов до отчого дому!

Слава святим богам,

Що сподобили нас

Путь верстати щасливо!

Линуть-бо звільнені,

Ніби окрилені,

Через безодні хоч які;