Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

можуть йому зробити таку величезну послугу? Вони дали йому місце на іспиті, і він його склав. Хлопчик був такий талановитий, що йому запропонували місце у школі, попри його походження. Інший хлопчик, що сидів поряд із ним, був Адольф Гітлер, якого до школи не взяли. А єврейського хлопчика взяли. Цей чоловік залишив Європу та переїхав до Лос-Анджелеса. Все своє життя він відчував провину, гадаючи, що якби Гітлер тоді не був пригнічений поразкою, якби він не поступився єврейському хлопчикові, то, може, й не мав би потреби робити з єврейського народу жертовне ягня. Голокосту могло би не статися. Як і діти, що зазнають жорстокого поводження чи батьки яких розлучаються, ми завжди знаходимо причину звинуватити себе.

Самозвинувачення завдає також болю й іншим, не лише нам. Пам’ятаю колишнього пацієнта, чоловіка та його сім’ю, з якими я короткий час працювала приблизно рік тому. Вони сиділи переді мною, наче загублені деталі різних пазлів: моторошний полковник у прикрашеній медалями формі; мовчазна світловолоса дружина з ключицями, що випиналися з-під білої блузки; донька-підліток з начесаним у дике гніздо та налакованим волоссям, з обведеними по колу чорною підводкою очима; тихий восьмирічний син, що розглядав на колінах комікси. Полковник вказав на доньку.

— Подивіться на неї. Вона шльондра. Наркозалежна. Вона не поважає наші правила. Відкриває рота на матір. Не повертається додому, коли їй наказано. Жити з нею стає нестерпно.

— Ми почули вашу версію, — сказала я. — Давайте тепер послухаємо Лею.

Ніби глузуючи з нього, зачитуючи за сценарієм усе, що підтверджує кожне слово звинувачення батька, Лея розпочала свою розповідь про свої вихідні. На вечірці, де вони, неповнолітні, розпивали алкогольні напої та закинулися кислотою, в неї був секс із хлопцем. Вона зависала всю ніч. Здавалося, вона отримувала задоволення від кожної подробиці.

Її мама кліпала очима та колупала наманікюрені нігті. Обличчя батька налилося кров’ю. Він підвівся зі свого крісла поруч із нею. Навис над нею, розмахуючи кулаком.

— Бачите, з чим я маю справу? — ревів він.

Його донька бачила його лють, а я бачила чоловіка, близького до серцевого нападу.

— Бачите, з чим я маю справу? — сказала Лея, закочуючи очі під лоба. — Він навіть не намагається зрозуміти мене. Лише наказує, що робити.

Її брат ще пильніше уп’явся в комікси, наче це зусилля було здатне витягти його із зони збройного конфлікту, на яке перетворилося життя його родини, та перенести до уявного світу книжки, де добро та зло виразно розмежовані, де хороші хлопці зрештою перемагають. Він говорив менше за всіх, та я все одно мала відчуття, що саме він міг сказати найважливіше.

Я сказала батькам, що наступну частину сеансу вони проведуть зі мною в кабінеті без дітей, а Лею та брата я провела до суміжної кімнати і видала їм аркуші та маркери. Я дала їм доручення, яке, як гадала, допоможе їм випустити пар після напруженої розмови з батьками. Я попросила їх обох зобразити їхню сім’ю, не малюючи людей.

Я повернулася до батьків. Полковник кричав на дружину. Вона, здавалося, зсихається, зникає на очах, і я підозрювала, що вона може бути на ранній стадії харчового розладу. Коли я зверталася до неї із запитанням, вона спершу дивилася на чоловіка. Кожне з їхньої сім’ї було замкнене у власній фортеці. У тому, як вони звинувачували одне одного та знімали провину з себе, я бачила докази їхнього внутрішнього болю. Але, намагаючись підвести їх до джерел їхнього болю, я, здавалося, лише пропонувала їм розпалювати вогонь чи відступати ще далі.

— Ми обговорили з вами, що, на вашу думку, коїться з дітьми, — перервала я полковника. — А що коїться між вами?

Матір Леї кліпнула очима на мене. А батько байдуже витріщився.

— Чого ви бажаєте досягти як батьки?

— Навчити їх бути сильними в цьому світі, — сказав полковник.

— І як вам це вдається?

— Моя донька шльондра, а син слинько. Як гадаєте?

— Я бачу, що поведінка доньки лякає вас. А як щодо сина? Яким чином він вас розчаровує?

— Він слабак. Він завжди відступає.

— Наприклад?

— Коли ми разом граємо в баскетбол, він не вміє гідно програвати. Та навіть не намагається виграти. Просто йде собі.

— Він лише хлопчик. Набагато менший за вас. Що станеться, якщо ви дозволите йому виграти?

— І чого це його навчить? Що світ прогинається під тебе, коли ти м’який?

— Існують інші способи навчити дитину не здаватися та розвивати свої здібності — лагідним підштовхуванням, а не ногою під зад, — сказала я.

Полковник щось буркнув під носа.

— Яким ви хочете, аби діти вас бачили?

— Як головного.

— Героя? Лідера?

Він кивнув.

— А як, гадаєте, діти вас бачать насправді?

— Вони вважають, що я сцикливе лайно.

Незабаром я зібрала сім’ю разом та попросила дітей показати їхні сімейні портрети. Лея намалювала лише один предмет — величезну бомбу по центру аркуша, що вибухає. Її брат намалював розлюченого лева та трьох зіщулених мишенят.

Обличчя полковника знову налилося кров’ю. Його дружина опустила очі. Він затнувся та потупився на стелю.

— Скажіть, що зараз з вами коїться?

— Я облажався зі своєю сім’єю, чи не так?

Я підозрювала, що можу ніколи більше не побачити ні полковника, ні його сім’ї. Але він зателефонував мені наступного тижня, аби призначити час для приватного сеансу. Я попросила детальніше розповісти про його почуття, коли він побачив малюнки своїх дітей.

— Якщо мої діти бояться мене, як вони мають впоратися з цим світом?

— Що змушує вас вважати, що вони не зможуть себе захистити?

— Лея не може сказати «ні» ані хлопцям, ані наркотикам. Роббі не може протистояти покидькам.

— А як щодо вас? Ви можете захистити себе?

Він вип’яв груди, прикрашені сяючими на сонці медалями.

— Ось доказ.

— Я не кажу про поле бою. Я кажу про ваш дім.

— Гадаю, ви не розумієте, скільки всього на мене тисне.

— Що вам потрібно вдіяти, аби почуватися в безпеці?

— Справа не в безпеці. Якщо я не контролюю ситуацію, люди помирають.