Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

— Це не просто страх.

— Проведіть мене туди, де ваші думки. Про що ви думаєте?

— Не думаю, що ви хочете це почути.

— Вам не потрібно хвилюватися за мене.

— Ви не зрозумієте.

— Ви праві, ніхто не здатен цілком зрозуміти іншого. Але маю вам сказати, що колись я була ув’язненою війни. Про що б ви мені не хотіли сказати, я вже, ймовірно, колись чула та бачила дещо гірше.

— На війні ти вбиваєш — або вбивають тебе. Тому коли я отримую наказ, я не ставлю питань.

— Де ви, коли отримуєте наказ?

— У В’єтнамі.

— Ви в приміщені? Чи надворі?

— У кабінеті, на авіабазі.

Я спостерігала за мовою його тіла, поки він вів мене до свого минулого. Спостерігала його енергійність, ступінь збудження, аби розпізнати будь-яке напруження, що означало б, що ми просуваємося надто стрімко. Він заплющив очі. Здавалося, він занурюється в транс.

— Ви сидите чи стоїте?

— Я сиджу, коли відповідаю на дзвінок. Але негайно підхоплююся.

— Хто вам телефонує?

— Мій командир.

— Що він каже?

— Що він відправляє моїх хлопців на рятувальну місію на відкритій місцевості.

— Чому ви підводитеся, коли чуєте наказ?

— Мені стає спекотно. У грудях стисло.

— Про що ви думаєте?

— Що це небезпечно. Що нас атакуватимуть. Що нам потрібна підтримка з повітря, якщо нас відправляють до цієї зони. А вони не надають її нам.

— Ви скаженієте через це?

Його очі широко розплющились.

— Ще й як скаженію. Вони відправили нас туди. Спочатку навішали нам купу брехні, що американська армія найсильніша у світі, що косоокі не мають шансів.

— Вона виявилася не такою, як ви очікували.

— Вони брехали нам.

— Почуваєтеся зрадженим?

— Так, в біса, я почуваюся зрадженим.

— Що сталося того дня, коли ви отримали наказ відправити вашу дивізію на рятувальну операцію?

— Це було вночі.

— Що сталося тієї ночі?

— Я скажу вам, що сталося. Там була засідка.

— Ваші хлопці постраждали?

— Чи я маю це говорити вголос? Вони померли. Вони всі померли тієї ночі. І саме я відправив їх туди. Вони вірили мені, а я відправив їх на смерть.

— На війні люди помирають.

— Знаєте, що я думаю? Померти легко. А я маю щодня жити та думати про тих батьків, що поховали власних синів.

— Ви виконували наказ.

— Але я знав, що то було хибне рішення. Я знав, що хлопцям була потрібна підтримка з повітря. Але не мав яєць домогтися її.

— Чим ви поступилися, аби стати полковником?

— Що ви маєте на увазі?

— Ви обрали шлях солдата та військового лідера. Чим ви мали поступитися, аби піти цим шляхом?

— Я часто був далеко від сім’ї.

— Чим ще?

— Коли в тебе шість тисяч чоловіків, що довіряють тобі власне життя, то не можеш дозволити собі розкоші боятися.

— Ви маєте поступитися своїми почуттями. Не дати іншим побачити їх.

Він кивнув.

— Раніше ви сказали, що вмирати легко. Ви колись хотіли померти?

— Весь клятий час.

— Що зупиняє вас?

— Мої діти, — його обличчя скривилося від болю. — Але вони вважають мене монстром. Їм було б краще без мене.

— Хочете знати мою думку? Гадаю, вашим дітям було б значно краще з вами. З вами — з чоловіком, яким я дедалі більше захоплююся, що ближче пізнаю. З чоловіком, який може ризикнути розповісти про свій страх. З чоловіком, який має мужність пробачити собі та прийняти себе.

Він мовчав. Ймовірно, це була перша мить, коли він побачив можливість звільнити себе від провини, яку він відчував щодо минулого.

— Я не можу допомогти вам повернутися в минуле та врятувати ваших хлопців. Не можу гарантувати вам безпеку ваших дітей. Але можу допомогти вам захистити одну людину — вас самого.

Він витріщився на мене.

— Однак, аби врятувати себе, ви маєте поступитися тим уявленням про себе, тим собою, яким, думаєте, ви мали би бути.

— Сподіваюся, це спрацює, — сказав він.

Незабаром полковника перевели, і він із сім’єю покинув Ель-Пасо. Не знаю, що з ними сталося. Сподіваюся, щось добре, бо я дуже турбувалася через них. Але чому я згадую зараз про них? Яким чином їхня історія стосується мене? Дещо, пов’язане з виною полковника, з його в’язницею самозвинувачення, привертає мою увагу. Можливо, моя пам’ять указує мені на роботу, яку я вже зробила, чи на роботу, яку ще маю зробити. Я вже пройшла довгий шлях після фізичного звільнення, відтоді як американський солдат урятував мене в 1945-му. Я зняла маску. Я навчилася визнавати та виражати почуття, припинила закорковувати в пляшки свої страхи та сум. Я працювала над тим, аби проявляти свій гнів та звільнятися від нього. І я повернулася сюди, до давньої оселі мого гнобителя. Я навіть простила Гітлерові, відпустила його у всесвіт, хай би лише на сьогодні. Але існує вузол, темрява, що простягається від кишок до самого серця, напруга в спині — безжальне відчуття провини. Я була потерпілою, я не була кривдницею. А однак я переконана, що заподіяла комусь шкоди. Але кому саме?

У голові виникає образ ще одної пацієнтки. Їй минуло сімдесят один, вона була джерелом постійних клопотів своєї родини. Вона мала всі симптоми клінічної депресії: забагато їла та забагато спала, віддалилася від дітей та онуків. А коли була вимушена спілкуватися з близькими, то була така розгнівана, що онуки боялися її. Після моєї лекції в місті її син зв’язався зі мною, аби запитати, чи зможу я знайти годину та зустрітися з його матір’ю. Я не розуміла, у який спосіб я можу допомогти їй за єдиний короткий сеанс, доки чоловік не сказав, що його мама, як і я, втратила власну маму, коли їй було лише шістнадцять. Мене охопило співчуття до його мами,