Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Та жінка, Марґарет, прийшла на зустріч до моєї готельної кімнати того ж дня. Її вбрання було ретельно підібране, але ворожість стирчала з неї, наче пір’я. Вона вибухнула кулеметною чергою скарг на власне здоров’я, на свою родину, на домогосподарку, на поштаря, на сусідів, на директорку дівчачої гімназії на її вулиці. Здавалося, вона вбачала несправедливість та незручність у будь-якому аспекті життя. Година минала, а вона була така захоплена дрібними проблемами, що ми навіть не наблизилися до того, що, як я знала, було її найбільшим лихом.

— Де похована ваша мама? — питаю я її зненацька.

Марґарет відхилилася, наче я була драконом, що дихнув їй в обличчя вогнем.

— На цвинтарі, — сказала вона, нарешті знову відновлюючи дихання.

— На якому цвинтарі? Десь поблизу?

— Тут, у місті, — сказала вона.

— Ви потрібні вашій мамі. Негайно.

Я не дала їй можливості заперечити. Ми спіймали таксі. Сіли в автівку та дивилися з вікон на мокрі метушливі вулиці. Потік її нарікань не припинявся: вона критикувала інших водіїв, швидкість перемикання світлофорів, якість крамниць та фірм, повз які ми проїжджали, навіть колір чиєїсь парасольки. Ми проїхали крізь металеву браму кладовища, повз старі та величні дерева. Від брами вузька дорога з бруківки вела до поля мертвих. Дощило.

— Тут, — нарешті мовила Марґарет, вказуючи на болотистий пагорб, на якому скупчилися кілька надгробків. — А тепер скажіть мені, на бога, що ми тут робимо.

— Чи знаєте ви, — кажу я, — що матері не можуть піти з миром, допоки не знатимуть, що люди, яких вони залишили, живуть своє життя на повну силу? Зніміть ваші черевики, зніміть панчохи. Станьте босоніж на могилу вашої мами. Зверніться до неї, аби вона нарешті могла спочити з миром.

Марґарет вийшла з таксі. Стала на слизьку мокру траву. Я дала їй побути наодинці. Я озирнулася лише раз та побачила, як Марґарет припала до землі, тримаючись обома руками за надгробок своєї матері. Не знаю, що вона сказала їй, якщо вона взагалі щось сказала. Знаю лише, що вона босими ногами стояла на маминій могилі, поєднавши оголену шкіру з місцем втрати та журби. Так, босоніж, вона і повернулася до таксі. Вона трохи поплакала, а потім занурилася в тишу.

Згодом я отримую дивовижного листа від сина Марґарет. «Не знаю, що ви сказали моїй мамі, — написав він, — але вона тепер інша людина, вона миролюбніша, вона щасливіша».

Я просто вгадала, це був вдалий експеримент. Я мала на меті допомогти їй переступити через її досвід — поглянути на проблему як на можливість, дати їй змогу допомогти своїй матері, а з цим звільнитися, допомогти собі. Тепер, коли я знову в Німеччині, мені спало на думку, що той же принцип спрацює й зі мною. Зв’язатися босоніж з місцем моєї втрати. Доторкнутися та відпустити. Екзорцизм по-угорськи.

Лежачи без сну на ліжку Ґеббельса, я усвідомлюю, що мушу зробити те саме, що зробила Марґарет, виконати ритуал скорботи, якого уникала все життя.

Я вирішую повернутися до Аушвіцу.

Розділ 19

Залишити камінь

Не можу собі уявити, як повернутися до пекла без Маґди.

— Прилітай сьогодні до Кракова, — благаю я Маґду по телефону з фоє готелю «Цум туркен» наступного ранку. — Будь ласка, повернімося до Аушвіцу зі мною.

Я б не вижила без неї. І не переживу повернення до нашої в’язниці тепер, якщо її не буде поруч, якщо вона не триматиме мене за руку. Я знаю, що неможливо повернути минуле, стати тією, ким я була, знову хоч раз обійняти маму. Неможливо змінити минуле, змінити мене, змінити те, що сталося з батьками, зі мною. Шляху назад немає. Я це знаю. Але я не можу не визнавати відчуття, що в моїй давній в’язниці щось чекає на мене, щось, що я маю надолужити. Чи відкрити. Якусь давно втрачену частину мене.

— Вважаєш мене божевільною мазохісткою? — каже Маґда. — Якого дідька я б туди поверталася? І нащо це тобі?

Справедливе запитання. Може, я просто караю себе? Знову відкриваю давню рану? Можливо, я про це пошкодую. Але гадаю, що шкодуватиму ще більше, якщо не повернуся. Хоч як я намагалася переконати її, Маґда вирішила ніколи туди не повертатися, і я поважаю її за це. Але я вирішила інакше.

Ми з Белою вже мали запрошення навідати родину в Копенгагені, яка колись гостинно приймала Маріанну, поки ми ще в Європі. І ми, як і планували, прямуємо туди з Берх­-тесґадена.

Ми їдемо до Зальцбурга та оглядаємо там катедру, що була зведена на руїнах Римської церкви. Вона була тричі перебудована, як ми дізналися, — востаннє після того, як за часів війни бомба пошкодила головний купол. На ній не лишилося жодних ознак руйнування.

— Як ми, — каже Бела та бере мене за руку.

Із Зальцбурга ми подорожуємо до Відня, їдемо тією самою місцевістю, де ми з Маґдою йшли пішки перед тим, як нас було звільнено. Я спостерігаю рови вздовж доріг та згадую їх такими, якими колись бачила, вкритими трупами. Але я також можу їх бачити такими, як зараз, порослими літньою травою. Я можу бачити, що минуле не забруднює теперішнього, що теперішнє не применшує минулого. Час — це посередник. Час — це шлях, яким ми подорожуємо. Потяг їде через Лінц. Через Вельс. Я — дівчина зі зламаною спиною, яка знову вчиться писати літеру G, яка знову вчиться танцювати.

Ми проводимо ніч у Відні, неподалік від лікарні Ротшильда, де ми спочатку мешкали, поки чекали на візи до Америки, і де, як я після того дізналася, мій наставник Віктор Франкл до війни завідував відділенням неврології. Вранці ми сідаємо на інший потяг, що везе нас на північ.

Гадаю, Бела вважає, що моє бажання повернутися до Аушвіцу може згаснути, але другого ранку в Копенгагені я запитую в наших друзів дорогу до посольства Польщі. Вони попереджають мене, як і Маріанна перед цим, про