Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

— Не травмуйте себе знову, — благають вони.

Бела також виглядає схвильованим.

— Гітлер не переміг, — нагадую я їм.

Я вважала, що рішення повернутися буде найскладнішою перешкодою. Але в посольстві Польщі ми з Белою дізнаємося, що по всій Польщі зараз відбуваються трудові заворушення, що існує ймовірність втручання Радянського Союзу для придушення демонстрацій, що посольству рекомендовано зупинити видачу туристичних віз для громадян західних країн. Бела вже готовий був утішати мене, але я відсторонюю його. Я відчуваю силу волі, що колись привела мене до наглядача в’язниці в Прешові з діамантовою каблучкою на пальці та до кабінету медичного експерта у Відні з чоловіком сестри, який видавав себе за мого чоловіка. Я пройшла дуже довгий шлях у житті та одужанні. Тепер я вже не можу поступитися перед жодними перешкодами.

— Я — вціліла Голокосту, — кажу офіцерові посольства. — Я була ув’язненою в Аушвіці. Мої батьки, дідусь та бабуся померли там. Я так тяжко боролася, аби вижити. Будь ласка, не змушуйте мене чекати, аби повернутися туди.

Я ще не знаю, що впродовж цього року відносини між Польщею та Америкою погіршаться, що вони залишаться такими на решту десятиліття, що це насправді останній шанс поїхати до Аушвіцу разом із Белою. Я лише знаю, що не можу дозволити розвернути себе назад.

Офіцер дивиться на мене без жодних емоцій. Він відходить від стійки. Повертається.

— Паспорти, — каже він.

У наші сині американські паспорти він поставив туристичні візи, дійсні впродовж тижня.

— Гарно провести час у Польщі, — каже він.

Саме цієї миті я починаю боятися. У потязі до Кракова я відчуваю, ніби я у тиглі, ніби я невдовзі розплавлюся чи згорю, ніби страх сам може перетворити мене на попіл. Тут і зараз. Я намагаюся заспокоїти ту частину себе, яка відчуває, ніби з кожним кілометром, що наближає мене до Аушвіцу, я втрачаю шар власної шкіри. На час мого прибуття до Польщі я знову перетворюся на скелет. Але я ще хочу побути чимось більшим за кості.

— Давай зійдемо на наступній зупинці, — кажу я Белі. — Необов’язково долати весь шлях до Аушвіцу. Поїхали додому.

— Еді, — каже він, — з тобою все буде добре. Це ж лише місце. Воно не може тебе скривдити.

Я лишаюся в потязі, проїжджаю наступну зупинку, і наступну теж. Берлін. Познань. Згадую доктора Ганса Сельє, мого земляка, угорця. Він сказав, що стрес — це реакція тіла на будь-яку потребу змін. Наші автоматичні реакції — битися чи тікати. Але в Аушвіці, де ми потерпали від чогось більшого, ніж стрес, де ми жили в муках, завжди на межі між життям та смертю, де не знали, що наступне чекає на нас, варіантів битися та тікати не існувало. Якби я чинила опір, мене було б застрелено, якби я спробувала тікати, мене було би вбито електричним струмом. Тож я навчилася плисти за течією, залишатися в наявних обставинах та розвивати єдине, що лишилося в мені, шукати всередині себе ту частину, до якої не може дістатися жоден нацист. Знаходити справжнє «Я» та триматися за нього. Можливо, я не втрачаю шкіру. Можливо, я лише розтягуюся. Розтягуюсь, аби охопити кожну свою сутність — хто я є, ким була та ким можу стати.

Коли ми зцілюємося, ми приймаємо наші справжні та можливі особистості. У мене була пацієнтка з ожирінням, їй було нестерпно дивитися на себе в дзеркало та на цифри на вагах. Вона називала себе коровою, огидною. Вона була переконана, що чоловік зневірився у ній, а діти соромилися її, що люди, яких вона любила, заслуговували на краще. Але для того, аби вона стала такою, якою воліла, вона спершу мусила полюбити себе такою, якою була. Ми сиділи в моєму кабінеті, і я попросила її обрати будь-яку частину свого тіла — палець на нозі чи руці, живіт, шию чи підборіддя — і сказати щось приємне. Це виглядає так-то; на дотик це таке; це красиве, тому що… Спочатку це було дивно і складно, навіть болісно. Їй було легше гамселити себе, ніж охоче та дбайливо жити у власному тілі. Ми просувалися дуже повільно, дуже обережно. Я стала помічати невеличкі зміни. Одного дня вона прийшла на зустріч зі мною у новому дивовижному яскравому шарфі. Іншим разом вона винагородила себе педикюром. Ще іншого дня вона розповіла, що зателефонувала сестрі, від якої давно віддалилася. Одного разу вона виявила, що полюбляє гуляти стежкою коло парку, де її донька грає у футбол. Практикуючи любов до себе, вона відкрила у житті більше радості та невимушеності. І ще вона почала втрачати вагу. Вивільнення починається з прийняття.

Аби зцілитися, ми маємо прийняти темряву. Ми йдемо темною алеєю, прямуючи до світла. Я працювала з ветераном В’єтнаму, який у відчаї повернувся додому, який не вірив, що зможе повернутися до життя, яким жив до війни. Він повернувся з фізичними та психологічними вадами. Він був імпотентом, не міг знайти роботу. Дружина покинула його. Коли він просив моєї допомоги, то був загублений у хаосі розлучення, яке здавалося йому кінцем його статевого життя та особистості. Я віддавала йому все своє співчуття, але він лишався застряглий, злий, схоплений сипучими пісками власної втрати. Я відчувала себе неспроможною допомогти йому. Що більше любові я намагалася скерувати до безодні його відчаю, то глибше він потопав.

Я вирішила наостанок спробувати гіпнотерапію. Я повернула його на війну, де він був пілотом бомбардувальника, коли він усе тримав під контролем, поки не повернувся додому та не втратив усе. У стані гіпнозу він сказав мені: «У В’єтнамі я міг пити скільки влізе, міг трахатися досхочу». Його обличчя налилося кров’ю, він закричав: «І міг вбивати стільки, скільки хочу!». На війні він не вбивав людей, він вбивав «косооких», він вбивав недолюдей. Так само і нацисти не вбивали людей у таборах смерті; вони видаляли ракову пухлину. Війна скривдила його, покремсала його життя, а він усе одно сумував за війною. Сумував за відчуттям влади, що його він набував, воюючи з ворогом, за відчуттям належності до недоторканного класу, вищого за інші національності, вищого за інші раси.

Жоден прояв моєї безумовної любові не давав результатів, доки я не дозволила висловитися тій його частині, що горювала, що