Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

— Майкле, чи можу я поговорити віч-на-віч з містером Стенвіном? — запитую.

— Так, звісно, — озивається Майкл, киває нам і йде.

Я передаю Стенвінові келих, проігнорувавши його підозріливий погляд.

— Не часто ви волієте вшанувати мене своєю увагою, Денсе, — каже Стенвін, роздивляючись мене, наче боксер на рингу — свого супротивника.

— Оце подумав був, що ми можемо допомогти одне одному, — озиваюсь я.

— Завжди радий завести нових друзів.

— Мені треба знати, що саме ви бачили того ранку, коли було вбито Томаса Гардкасла.

— Це давня історія, — каже він, кінчиком пальця проводячи по краю келиха.

— Але вона все одно варта того, щоб почути її просто від очевидця, — кажу я.

Понад моїм плечем він проводжає поглядом Мадлен і Люсі — ті саме йдуть, забравши кошик. У мене відчуття, що він намагається відволіктися, бо щось у Денсі страшенно його дратує.

— Ну що ж, чом би й ні, — озивається нарешті буркотливо, знову глянувши на мене. — Я тоді був єгерем у Блекгіті. Вирушив з оглядинами до озера, як і щоранку, і на березі побачив Карвера і ще якогось хлопа. Вони саме штрикали ножаками того малого. Я вистрелив і влучив у Карверового спільника, але він ушився, утік до лісу, поки я борюкався з Карвером.

— І за це лорд і леді Гардкасл подарували вам плантацію? — питаю я.

— Так, подарували, хоча я й не просив, — форкає він.

— Алф Міллер, головний стайничий, каже, що того ранку, буквально за кілька хвилин до того, як на Томаса напали, з Карвером зустрічалася Гелен Гардкасл. Можете щось сказати з цього приводу?

— Лише те, що він п’яниця й брехло, — відповідає Стенвін спокійно.

Я шукаю в його голосі бодай якийсь натяк на трем, хоч якусь ознаку тривоги, але цей чоловік — неперевершений дурисвіт. Тепер, коли знає, що саме цікавить мене, він припинив ходити околяса. Я відчуваю, як терези хиляться на його користь і його впевненість дужчає щомиті. Я його недооцінив. Вирішив був, що зможу залякати його так само, як головного стайничого й доктора Діккі, але Стенвін нервувався не від переляку — це був азарт людини, яка, виявляється, знайшла єдине правильне запитання у своїй купі відповідей.

— Містере Денс, а скажіть-но мені… — починає він пошепки, нахиляючись до самісінького мого вуха, — …хто мати вашого сина? Я знаю, що це зовсім не ваша кохана дружина-небіжчиця Ребекка. Зрозумійте мене правильно: у мене є кілька припущень, але, якщо ви самі назвете ім’я цієї жінки, то позбавите мене зайвих витрат. Я можу навіть за це надати вам невеличку знижку — зменшу трохи суму щомісячних внесків.

Кров холоне в мене в жилах. Ця таємниця — основа основ Денсового буття, його найбільший сором, його єдина слабкість, і вона оце щойно потрапила до Стенвінових лабетів.

Відповісти я не зміг би, навіть якби захотів.

Відступивши від мене на крок, Стенвін вихлюпує неторканий бренді у гущавник.

— Наступного разу, як надумаєте зі мною сторгуватися, подбайте про те, щоб у вас було щось…

З-за спини в мене лунає постріл.

Бризки летять просто мені в обличчя.

Стенвін відсахується й падає навзнак. У вухах моїх дзеленчить. Торкнувшись щоки, я відчуваю на пальцях кров.

Стенвінову кров.

Чути вереск, крики, злякані вигуки.

На мить усі присутні ціпеніють, а потім здіймається ґвалт.

Майкл і Кліффорд Геррінґтон квапляться до тіла, репетують, вимагаючи, щоб привели доктора Діккі, хоча самого погляду достатньо, щоб зрозуміти, що шантажист мертвий. Груди його рознесло пострілом, лють, яка керувала ним, де й поділася. Розверсте око докірливо дивиться на мене. Мені кортить пояснити, що це не моя провина, що це зробив не я. Раптом це здається найважливішою річчю у світі.

«Це шок».

Чути, як тріскотить чагарник. На галявину виходить Деніел. З дула його рушниці здіймається димок. Він дивиться на мертве тіло так спокійно, що я ладен майже повірити, що це не його рук справа.

— Що ви накоїли, Коулрідже?! — вигукує Майкл, намагаючись намацати в Стенвіна пульс.

— Просто виконав обіцянку, що її був дав вашому батькові, — озивається той незрушно. — Зробив так, що Тед Стенвін уже ніколи нікого з вас не шантажуватиме.

— Та ви ж його вбили!

— Так, — підтверджує Деніел, дивлячись просто в його вражені очі. — Убив.

Засунувши руку до кишені, Коулрідж простягає мені шовковий носовичок.

— Друже мій, витріть обличчя, — радить він.

Я неуважно беру хустинку, навіть дякую йому. Я приголомшений, спантеличений. Усе це здається якоюсь оманою. Витираю Стенвінову кров з обличчя, дивлюся на червоні плями на хусточці, наче вони якимось чином здатні пояснити мені, що саме сталося. Я щойно розмовляв зі Стенвіном, а тепер він мертвий, і я не розумію, як таке можливо. Авжеж, мусить бути ще щось. Гонитва, страх, якісь передвісники лиха. Ми не можемо отак-от просто помирати. Це вже схоже на шахрайство. Ціна й так зависока, а вимагають від нас іще більше.

— Нам тепер гаплик! — квилить Саткліфф, прихилившись до дерева. — Адже Стенвін попереджав, що, якщо з ним щось станеться, усі наші таємниці набудуть розголосу!

— Вас саме це непокоїть?! — розлючено горлає Геррінґтон. — Але ж Коулрідж щойно просто в нас на очах уколошкав людину!

— Людину, яку ми всі ненавиділи! — гиркає у відповідь Саткліфф. — Не вдавайте, ніби це не так! Не прикидайтеся! Стенвін ссав з нас грошву, а тепер його смерть нас остаточно пустить з торбами!

— Не пустить, — озивається Деніел, умостивши рушницю на плечі.

Він єдиний, хто зберігає спокій, єдиний, чия поведінка анітрохи не змінилася. Усе це для нього ламаного шеляга не варте.

— Усе, що він на нас має… — починає Петтіґрю.

— …записане в його нотатнику, який зараз у мене, — перериває його Деніел, витрушуючи цигарку зі срібного портсигара. У нього навіть руки не тремтять. У мене руки не тремтять. На що, чорт забирай, мене перетворив Блекгіт?

— Його поцупили на моє доручення, — каже він спокійно, розкурюючи цигарку. — Ваші таємниці тепер мої, і ніхто про них ніколи не дізнається. Наскільки я пам’ятаю, кожен з вас обіцяв мені послугу. А потрібно мені від вас от що: кожен з вас мовчатиме про це аж до кінця дня. Усе зрозуміло? Якщо хтось запитає, відповімо, що Стенвін не схотів повертатися з нами й залишився в лісі. Чому саме, він, мовляв, не пояснив, і це було востаннє, коли ми його бачили.

Спантеличені мисливці ззираються, усі надто приголомшені, щоб говорити. Не знаю, чи то їх так вразила подія, свідками якої вони стали, чи