Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На початку травня 600 чоловік відправили до Харкова. Хвилюючий спомин про події тих днів у Харкові залишив учасник IV Всеукраїнського з’їзду рад (16–20 травня 1920 р.). Никифор Гірняк. У доповіді Х. Раковського про події на фронті галичани не згадувались. Але у відповіді на запит делегатів він оголосив ЧУГА зрадницькою. Отоді й зірвався комісар 44-ї дивізії М. Кручинський, якого разом із Затонським врятували в час відступу січовики. «Раковський сидить у Харкові, спить на мяких матрасах, а я бачив своїми очима, як хоробро билися галицькі Українські січові стрільці. Винні не вони, а ті, хто так ставилися до галичан», – не втримав образи комісар. Його підтримали І. Сіяк і Ф. Конар-Палащук, А. Хвиля та І. Немоловський (між іншим, зять голови уряду ЗУНР С. Голубовича). У відповідь з’їзд утворив спеціальну комісію для розслідування квітневих подій.
Невдовзі уряд Радянської України і командування фронтом домоглося від Кремля дозволу сформувати нові галицькі частини. 31 липня 1920 р. В. Затонський надіслав телеграму Й. Сталіну і С. Косіору із проханням прискорити відправку до XIV армії галичан із Москви, Омська, Казані, Туркестану і Сибіру, а також і 44-ї стрілецької дивізії (де був цілий галицький полк усусів Юліана Гоїва)[515].
Отоді й згадали в’язнів підмосковного табору Кожухів, куди вивезли практично всіх галицьких старшин і невелику кількість стрільців бронедивізіону. Вже на початку травня транспорт з галичанами прибув до Москви, а відтіля в концтабір Кожухів, що за 3–4 кілометри на схід від столиці. Його опис знаходимо у спогадах колишнього в’язня Івана Максимчука:
«Табор в Кожухові – це простокутник, що займає великий, кількаморговий простір землі, загороджений високим двометровим парканом з дошок так густо збитих, що важко було знайти яку шпару, котрою можна би було бачити, що діється на світі. На паркані стремів ще кількачастий дріт висоти до двох метрів. Зовні і в середині табору стояли майже що 10 кроків військові стійни, які стерегли нас. Таборовий регулямін був доволі строгий. О 5 годині ранком нас будили, а день кінчався о 10 вечером і в тім часі кожний мусив бути вже на своїй койці. Харч був нужденний. Ми одержували один російський фунт хліба, чорного та гливкого, з піском, гіркого; в ньому було все, тільки не було правдивої муки… Крім цього, ми діставали один лут кави (палена луска з пшона), званої в бараках популярно чаєм (жовтавий зглядно бронзовий порошок), два і пів лута цукру і ми з того ладили собі сніданок та вечерю. Обід сочевидної або пшоняної зупи, без соли і заправи, в якій плавали поодинокі зерна пшона або посліду пшениці. Другою стравою була майже щоденно рідко зварена сочевиця або пшоняна каша»[516].
Сотню галицьких старшин розселили у бараці № 4. У сусідньому «жило» двісті офіцерів білої армії. Ув’язнених використовували на різних роботах, зокрема, водії бронедивізіону працювали на автозаводі АМО. Скоро їм пощастило: взагалі перевели до заводського бараку. До табору вони так і не повернулись.
У Кожухові, як і в інших таборах, велася політико-освітня робота. До ув’язнених частенько навідувався лектор по агрономії, колишній вчитель з Рогатинщини і старшина УГА Олександр Гарасевич. Крім нього, приїжджали більшовицькі агітатори Федір Конар-Палащук, Михайло Левицький.
Якось поручник УСС Євген Ясеницький організував старшинський хор у складі 40 співаків. Вечорами після роботи у таборі лунали стрілецькі та українські народні пісні. Хор так сподобався начальникові табору Акмолінову, що він звільнив його учасників, а також драмгуртівців від важкої фізичної роботи. Артистам навіть виділили кращі харчі, перевели в ліпший барак. Невдовзі галичани збудували й театральне приміщення. Словом, прикарпатці одразу ж стали користуватися неабиякою повагою багатотисячного табору – як ув’язнених, так і начальства.
Усе це якось зменшувало нервову напругу людей – адже багато з них небезпідставно турбувалися за своє здоров’я, для декого Кожухів став останнім притулком на життєвому шляху. Важкі фізичні випробування, хвороби косили їх. Неодноразово прощалися січовики зі своїми побратимами. Зокрема, 14 липня поховано ветерана легіону УСС, героя карпатських боїв, командира 2-ї Коломийської бригади отамана Романа Дудинського. Навічно залишились у підмосковній землі чотар УГА Микола Лушпинський, голова Стрийської повітової Української Національної Ради сотник Омелян Колодницький та інші.
20 травня галицькі бараки загули: несподівано до Кожухова привезли командувача УГА, генерал-хорунжого Осипа Микитку. Всупереч проханням галичан його розмістили в сьомому бараці з офіцерами Добрармії. Зустріч генерала з галицькими стрільцями і старшинами була хвилюючою. Він розповів про двохмісячне ув’язнення разом із генералом Г. Ціріцом у Бутирці[517]. Недавній начальник штабу УГА невдовзі помер, як було повідомлено, у тюремному лазареті. «Генерал Микитка витерпів багато у тюрмі, – згадував Іван Максимчук, – з ним обходились дуже строго, подавали йому поганий і зіпсутий харч, а також вкрали йому останній коц і плащ, так що він лишився тільки в щоденнім знищенім одязі… Протягом місяця червня 1920 року найменше 2–3 рази приїздили до генерала представники з Москви ВЧК, а може також військових установ, які генералу Микитці пропонували обняти визначну команду над червоним корпусом, спершу навіть на західному фронті, а опісля в запіллю і переконували його, щоб він це становище приймив. Та генерал Микитка за кожним разом заявляв, що ці пропозиції не приймає, бо він волить бути стрільцем в своїй армії, як генералом в червоній»[518]. Десь наприкінці серпня за генералом приїхали люди «залізного Фелікса». До Кожухова він більше не повернувся.
Необхідно також відзначити неабияку роль Галицького бюро при ЦК РКП (б) у Москві щодо врятування від розправ Всеросійської надзвичайки великої кількості заарештованих і ув’язнених галичан у 1920 р. У його складі діяли енергійні працівники Іван Краснокутський-Левченко, Олександр Пушкар, Яків Баландюк, Олександр Гарасевич, Осип Букшований (якого галбюро вирвало із Кожухова) та Ніна Кухарчук – майбутня дружина М. Хрущова. Архівні справи фонду галбюро зберігають велику кількість заяв, телеграм керівництва галбюро до особливого відділу ВЧК, до її голови Ф. Дзержинського з проханнями про визволення галичан із концтабору Кожухів, Ярославської тюрми, із Соловків. Так, в листі від 25 травня 1920 р. зазначалось, що в Кожухові знаходиться 315 галичан, стрільців і старшин Червоної української галицької армії, які билися на польському фронті у складі Червоної армії. З них 149 старшин брали участь у війні проти Польщі у складі Галицької армії ще з 1 листопада 1918 р. Проте у травні
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», після закриття браузера.