Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

ми піднялися на шхуну й побачили, якої руїни наробив Вовк Ларсен, у мене аж серце защеміло. Моя споруда зникла геть цілковито. Розчали з обох боків поперерубувано, гафель-гарделі порізано на шматки. Ларсен знав, що я не зумію сточити їх. Лихе передчуття охопило мене. Я кинувсь до брашпиля. Його було зіпсовано. Ми з Мод зажурено перезирнулися. Потім я підбіг до борту. Щогли, гіки й гафелі, що я позвільняв від уривків снастей, зникли. Ларсен намацав кодоли, які утримували їх, і відв'язав, щоб пустити за водою весь рангоут.

На очі в Мод набігли сльози, і я певен, що це з жалю до мене. Я сам ладен був заплакати. Розвіялись-бо наші надії спорядити «Привида»! Вовк Ларсен виконав свою роботу добре. Я сів на закраїну люка й у розпачі сперсь головою на руки.

— Він вартий смерті! — простогнав я. — Але хай мені бог простить, я не годен стати йому катом.

Підійшла Мод, погладила мене рукою по голові, наче дитину, і сказала:

— Ну, не журіться, все буде гаразд. Тут наша правда, і все буде гаразд.

Я пригадав Мішле й схилив голову до неї; і справді я знову почувся сильним. Ця благословенна жінка була для мене невичерпним джерелом сили. Чого нам журитися? Все це лишень затримка. Відплив не міг занести щогли далеко в море, а вітру не було. Отже, просто доведеться зайвину попрацювати, аби розшукати їх і притягти назад. До того ж це ще й наука. Тепер я знав, чого можна сподіватися від Ларсена. А він міг би завдати нам і більшої шкоди, якби дочекавсь, поки ми майже закінчимо свою роботу.

— Он він іде, — шепнула мені Мод.

Я звів очі. Вовк Ларсен неквапно йшов попід лівим бортом по юту.

— Не звертайте на нього уваги! — шепнув я їй. — Він хоче довідатись, як ми все це сприйняли. Нічим не показуйте йому, що ми горюємо. Такої втіхи він від нас не діжде. Роззуйтесь і візьміть черевики в руки.

І ось ми почали гратися з сліпим у піжмурки. Поки він ішов до нас попід лівим бортом, ми проскочили правим і стали стежити за ним з юта; він повернувся й рушив до нас на корму.

Він, напевно, якось здогадався, що ми на судні, бо впевнено сказав: «Доброго ранку»— і почекав на відповідь. Тоді поплентався на корму, а ми проскочили наперед.

— Таж я знаю, що ви на шхуні! — гукнув він, і я побачив, як він напружено прислухається.

Він нагадував мені великого пугача, що пугикне голосно і прислухається, чи не шелестить де сполохана здобич. Але ми не шелестіли, ми рухалися тільки тоді, коли й він рухався. Так ми й бігали по палубі, взявшись за руки, наче двоє дітей, що за ними ганяється злий людожер із казки, поки Вовкові Ларсенові те видимо набридло і він пішов до себе в каюту. В наших очах світилася радість, ми насилу стримували сміх, коли, повзувавшись, перелазили через борт і сідали в шлюпку. Зазирнувши в ясні карі очі Мод, я забув про ту шкоду, що він нам заподіяв, і пам'ятав тільки одне — що я люблю її і що з нею я знайду в собі силу прокласти шлях назад до великого світу.

РОЗДІЛ XXXVI

Два дні ми з Мод снували в шлюпці по морю та оглядали узбережжя, шукаючи зниклий рангоут. Але його ніде не було. Та на третій день нам пощастило знайти все, геть усе, навіть «ножиці», і то в щонайнебезпечнішому місці, де бурун бився об страшний південно-західний мис. От де нам довелося попрацювати! Першого дня ми, вкрай змучені, повернулися до нашої бухточки вже на смерканні, тягнучи на буксирі грот-щоглу. Стояв мертвий штиль, і ми мусили гребти дюйм за дюймом усю дорогу.

Ще один день тяжкої й небезпечної праці — і обидві стеньги знов у бухті. Третього дня роботи мені урвався терпець, і я зв'язав докупи фок-щоглу, обидва гіки та обидва гафелі в якийсь ніби пліт. Вітер був ходовий, і я хотів, скориставшись із нагоди, дотягти все зразу під вітрилами. Але вітер підвів нас: він раптом стих, а на веслах ми посувалися не швидше за слимака. Невесела то була робота — налягати щосили на весла й відчувати, що стоїш на місці, бо ззаду волочиться важкий хвіст.

Вже поночіло, а тут, як на лихо, вітер повіяв просто в лице. Ми не тільки перестали посуватись уперед, але нас почало зносити назад, у море. Я змагався з вітром, налягаючи на весла, аж поки зовсім вибився з сили. Бідна Мод, що її я ніколи не вмів умовити, аби не перевтомлювалася, лежала знесилена на дні шлюпки. Та й я зморився. Мої порепані, набряклі руки не годні були вже тримати весла. Боліли плечі й суглоби. Хоч я й добре пообідав опівдні, але вже так виробився, що з голоду ая» паморочилося в голові.

Я підтяг весла і нахилився над буксирною кодолою. Але Мод схопила мене за руку.

— Що ви збираєтеся робити? — запитала вона стривожено.

— Покинути пліт, — відповів я, відв'язуючи кодолу.

її пальці стиснули мою руку.

— Не треба, прошу вас! — вигукнула вона.

— Нічого не вийде, — відказав я. — Вже ж ніч, а вітер відносить нас від берега.

— Але ж подумайте, Гамфрі! Якщо ми не зможемо вибратися звідси на «Привиді», ми ризикуємо залишитись на острові хтозна-поки — може, й довіку. Якщо його не відкрито за всі ці роки, то, може, його й ніколи не відкриють.

— Ви забули про ту шлюпку, що ми знайшли на узбережжі, — нагадав я їй.

— Це промислова шлюпка, — відповіла вона, — і ви добре знаєте, що якби ті люди врятувались, то вони вернулися б назад, аби розбагатіти на цих ліжбиськах. Тож ясно, що вони загинули.

Я мовчав у нерішучості.

— Крім того, — додала вона, затинаючись, — це ж ви надумали направити «Привида», і я хочу, щоб ви довели діло до кінця.

Тепер мені було легше стояти на своєму. Коли вже вона звернула на лестощі, я мусив перечити їй навіть із великодушності.

Краще жити хтозна-поки на острові, ніж загинути в шлюпці цю ніч, або завтра, або ще через день. Ми не готувались до плавби по морю. У нас немає ні харчів, ні води, ні укривал — нічогісінько. Та ви ж не доживете й до ранку без укривал. Я ж знаю, скільки в вас сили. Ви навіть зараз тремтите.

— Це нерви, — відповіла вона. — Я боюся, що ви не послухаєтесь