Читати книгу - "Ґоморра"

class="p1">Натхненням Маріо П’юзо став не мафіозо-сицилієць, а Альфонсо Тієрі, бос Піньясекки з центру Неаполя, який після смерті Чарлза Бамбіно став ватажком сімей італійської мафії в Сполучених Штатах. У своєму інтерв’ю одній американській газеті Антоніо Спавоне на прізвисько Поганець, неаполітанський бос, пов’язаний з Тієрі, заявив: «Якщо сицилійці продемонстрували, як треба тримати язика за зубами, то неаполітанці показали всьому світу, як слід поводитися, коли ти — керівник. Як одним лише жестом демонструвати, що керувати — це не пеніс в піхву встромляти». Більшість кримінальних архетипів, що досягли кульмінаційної точки мафіозної харизми, походили із шматочка землі в Кампанії площею всього-на-всього кілька квадратних миль. Навіть Аль Капоне — і той вийшов звідти: його родина походила з Кастелламмаре-ді-Стабія. Капоне був першим босом, який приміряв себе до фільмів. Його прізвисько Чоловік зі шрамом (через шрам на щоці) використав Брайан Де Пальма як назву свого фільму 1983 року про Тоні Монтану. Але раніше ним скористався Ґовард Гокс для свого фільму 1932 року про Капоне. Аль Капоне разом зі своїм почтом незмінно з’являвся на майданчику кожного разу, коли там знімалася сцена із стріляниною чи погонями або якийсь натурний кадр. Бос хотів пересвідчитися, що Тоні Камонте, навіяний ним головний персонаж фільму «Чоловік зі шрамом», не виглядатиме на екрані дешевим клоуном. А ще він неодмінно хотів в усьому бути максимально схожим на Тоні Камонте. Бос знав, що після виходу фільму саме Камонте стане емблемою Капоне, а не навпаки.

Кінофільми — джерело форм самовираження. Неапольський Козімо Ді Лауро — чудовий приклад. Його вбрання нагадує «прикид» Брендона Лі у фільмі «Ворон». Каморристи часто звертаються до фільмів, щоби створити собі кримінальний імідж, якого їм часто бракує. І вони моделюють себе під відомі їм голлівудські маски-шаблони, обираючи таким чином найкоротший шлях до перетворення власних персон на зловісні постаті. Кінематографічне натхнення визначає навіть суто технічні моменти — як тримати пістоль і як з нього стріляти. Одного разу ветеран слідчого відділу неапольської поліції розповів мені, як кілери Каморри мавпують фільми: «Після виходу на екрани фільмів Тарантіно ці типи розучилися стріляти! Вони більше не тримають ствола рівно. Тепер вони тримають його криво, як у фільмах, і це призводить до катастрофічних наслідків. Кілери вціляють у живіт, ноги, пах, завдають серйозних поранень, але не вбивають. Тому їм доводиться прикінчувати жертву пострілом у потилицю. І при цьому бездумно проливають море крові, що є абсолютно непотрібним показушним варварством з огляду на кінцеву мету нападу».

Боси жіночої статі ходять з охоронцями, вдягнутими як Ума Турман у фільмі «Убити Білла»: фосфоресцентні жовті костюми та біляве волосся. Вінченца Ді Доменіко, жінка з району Картьєрі Спаньйолі, яка певний час співробітничала з представниками влади, мала промовисте прізвисько «Нікіта», яке вона запозичила в героїні-кілерші з фільму Люка Бессона. Фільми, особливо американські бойовики, — це не далекі землі, де трапляються фантасмагорії та здійснюється неможливе, а місця, розташовані десь поблизу твоєї домівки.

Я тихо покинув віллу, намагаючись не заблукати серед кущів ожини та височенних будяків, що розрослися в Англійському парку, котрий тішив колись погляд грізного боса. Ворота я лишив прочиненими. Лише кілька років тому вас засікли б на підході до вілли десятки вартових. А зараз я вийшов з неї, тримаючи руки в кишенях та схиливши голову, наче з кінотеатру, і досі перебуваючи під враженням побаченого.

Неважко збагнути, чому фільм Джузеппе Торнаторе «Il camorrista» залишив такий сильний відбиток на уяві мешканців Неаполя. Для цього треба лише прислухатися, як люди жартома піддівають один одного, роками повторюючи одні й ті самі рядки:

— Скажи професору, що то не я зрадив його.

— Я знаю, хто він, але я знаю також, хто я!

— Малакарне — слабак!

— Хто тебе підіслав?

— Той, хто може зберегти тобі життя — або забрати його у тебе.

Звукоряд цього фільму став чимось на зразок позивних Каморри, які висвистуються, коли поруч проходить, скажімо, районний капо, або просто для того, щоб рознервувати крамаря. Фільм «II camorrista» потрапив навіть до дискотек, де люди можуть потанцювати під три різних мікси з найвідоміших висловів Рафаеле Кутоло, якого в цьому фільмі грає Бен Ґаззара.

Двоє дітлахів з Казаль-ді-Прінчіпе, Джузеппе М. та Ромео П., знали діалоги з «Каморриста» напам’ять і часто розігрували різні сцени з цієї стрічки: «Скільки важить picciotto?[6] — Не більше, ніж підняте вітром перо».

Вони почали чіплятися до груп дітлахів їхнього ж віку ще навіть до того, як стали достатньо дорослими, щоб керувати автомобілем. Ці хлопці були забіяками та хуліганами. Хвальки і фанфарони, вони вибиралися поїсти до кафе чи ресторану і давали офіціантові суму, вдвічі більшу за рахунок. У розхристаних сорочках, з-під яких виднілися ще безволосі груди, вони ходили, театрально погойдуючись, наче заявляючи право на кожен свій крок. Випнувши підборіддя — навмисне демонструючи свою самовпевненість та «владу», що існувала лише в їхній уяві. Ці двоє були нерозлучні. Джузеппе грав роль боса, завжди на крок попереду свого compare. Ромео грав роль його охоронця, правої руки та вірного товариша. Джузеппе часто називав його Донні, на честь Донні Браско. Хоча Донні й був таємним агентом поліції, в душі він стає справжнім мафіозо, і це рятує його від первородного гріха в очах прихильників. В Аверсі Джузеппе та Ромео регулярно тероризували дітлахів, які щойно отримали свої водійські посвідчення, але найбільше полюбляли вони «наїжджати» на молоді пари. Зазвичай вони влаштовували зіткнення свого моторолера з авто, в якому їхали закохані, а коли ті виходили і вимагали в них страховку, то Джузеппе або Ромео плювали в обличчя дівчині, таким чином провокуючи її приятеля на реакцію. А потім немилосердно його лупцювали. Вони також «діставали» дорослих, навіть тих, хто мав реальний вплив: вторгалися на їхню територію і творили, що хотіли. Джузеппе та Ромео народилися в Казаль-ді-Прінчіпе, і в їхньому розумінні цього було цілком достатньо. Їм хотілося, щоби їх боялися та поважали; кожен, хто до них наближався, мав утуплювати свій погляд у землю, не маючи сміливості поглянути їм у вічі. Але одного дня вони взяли на себе надто багато: роздобули автомат з арсеналу невідомо якого клану і стрельнули з нього по групі дітвори. Напевне, вони й раніш багато вправлялися в стрільбі, бо стріляли обережно, так, щоб ні в кого не поцілити, але щоб кожен при цьому мав змогу понюхати запах пороху та почути голос автомата. Перед тим, як випустити чергу, один із них щось продекламував. Ніхто не зрозумів цього белькотіння, але один свідок згодом заявив, що