Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

— Може, хотів померти, але боявся, що в найостаннішу мить інстинкт самозбереження візьме гору.

— Можливо, — сказав Мрочек і підвівся, — добре, що ви розказали нам про все, хоч це й не прояснило справи до кінця.

— Ви, звичайно, повідомите міліцію?

Якусь мить не відповідав, потім зітхнув:

— Коли ми приїхали сюди вчора, це був для мене сумний день. Однак я не уявляв, що… ці маленькі симпатичні містечка сповнені маленьких, аж ніяк не симпатичних таємниць. На жаль, я так мало знав свого дядька і так мало знаю, що він робив, як жив і яка причина всього того, що тут так раптово сталося. Звичайно, міліція повинна дізнатися про це, але, може, краще ви її самі сповістите?

— Гаразд.

— І ще одне, — проказав Мрочек, вже при дверях. — Чи ви точно пам'ятаєте, що мій дядько поселився в будинку по П'ястівській лише в сорок сьомому році?. Вибачайте, що питаю про це вдруге.

— У сорок сьомому? Таж певно, що тоді. А яке це має значення до всього цього?

Була вкрай здивована.

— Не знаю, — розвів руками. — Не тільки ви одна хочете зберегти добру пам'ять про мого дядька, зберегти від пліток і домислів. Зрештою, я його найближчий родич і… — обірвав, усміхнувшись до неї невесело, вимушено. — Я хочу того ж. До побачення. Спасибі за щирість. Не знаю, чи поселимося тут назавжди, але якщо так, то, сподіваюсь, прийдемо до вас знову. Ваша лікарня чудова.

— Буду дуже задоволена, — відповіла низьким, глибоким голосом, що набрав зараз уже звичного звучання. — Як я вже вам казала, молоді здібні спеціалісти в наших умовах — на вагу золота.

9. ЗАПОВІДАЮ СВОЄМУ ПЛЕМІННИКОВІ…

Капітан Желеховський взяв у руки скріплений печаткою документ і пробіг очима:

«… усе моє рухоме й нерухоме майно в Порембі Морській, по вул. П'ястівській, 8, заповідаю своєму племінникові Тадеушеві Мрочеку, якщо він стане жителем Поремби Морської і житиме тут, працюючи, хоч один рік. Коли ж мій племінник не житиме після моєї смерті, а також не буде в живих його спадкоємців, заповідаю, щоб вся нерухомість залишилася моїй домогосподарці Вероніці Маціш, а по її смерті продана, і кошти передані були на рахунок місцевої лікарні…

Моєму другові Єжи Гольдштейну заповідаю шахи слонової кості, що стільки нам обом служили, а також ту з картин в моєму домі, яку визнає він за найкращу пам'ятку про мене. З суми 40 тисяч злотих, котрі на книжці, половину заповідаю моїй домогосподарці Вероніці Маціш як доказ вдячності за багаторічну працю в мене, другу половину довіряю нотаріусу Єжи Гольдштейну, щоб він вручив її моєму племінникові Тадеушу Мрочеку тоді, коли той постійно буде проживати в Порембі Морській. У противному разі я хотів би, щоб ця сума також була переказана міській лікарні.

20 червня 1967 р.

Станіслав Мрочек».

Желеховський поклав документ на стіл.

— Виходить, все дістається племінникові, так?

— Еге ж, така була воля покійного. Все. Якщо він тільки переїде сюди.

— А як ви гадаєте, пане Гольдштейн, суддя сказав молодшому Мрочеку про заповіт?

— Наскільки знаю, так. Він говорив мені, що кількома днями пізніше написав племінникові листа, даючи зрозуміти, що, коли той переселиться у Порембу, то може вважати садибу своєю власністю, бо відповідного документа вже складено.

— Коли то було?

— Чи то 24, чи то 25 червня, точно не пам'ятаю. Але чого це вас так цікавить?

— Навіть і не знаю. Відверто кажучи, не з якоїсь там причини. Просто хочу переконатися на всі сто процентів, що все в цій історії гаразд.

— Ох, звісно… — Нотаріус підвівся з крісла, ніби даючи зрозуміти, що настав кінець розмові. Капітан простяг йому руку.

— Ще одне. Це ви зателефонували до Варшави молодим Мрочекам, щоб сповістити їх про смерть дядька?

— Ні, — дуже здивувався нотаріус. — Як мені відомо, у них нема телефону. В усякому разі, Станіслав мені ніколи про це не говорив. Я не пригадую, щоб він коли-небудь розмовляв з племінником по телефону… Я послав їм телеграму.

— Велике вам спасибі.. До побачення. Ще раз прошу, щоб ця розмова зосталася між нами. Я задав вам кілька запитань, які навряд щоб мали якесь значення. Йдеться лише про те, щоб усе докладно з'ясувати… До поба…

На столі задзвонив телефон. Нотаріус зняв трубку.

— Слухаю. Так, комендант у мене.

Він опустив трубку й подивився на Желеховського:

— Доктор Ясінська просить вас…

Желеховський подякував кивком голови й потягнувся до телефону:

— Алло. Желеховський слухає… Так, звичайно. Коли ви бажаєте, щоб я приїхав? Гаразд, буду за десять хвилин…

Нотаріус залишився сам. Якусь хвилину дивився на щойно зачинені двері, потім похитав» головою. Поволі взяв до рук заповіт судді Мрочека, старанно згорнув його вчетверо і поклав до шухляди, яку замкнув ключем. Сягнув рукою до капелюха, що висів на вішалці.

10. ЗАЗИРНУВ У ГЛИБИНУ НІШІ І…

Коли вони знову опинилися в дядьковому кабінеті, Галина стомлено опустилась у крісло.

— Боже, який жахливий день! Спочатку човен, потім похорон, а тепер ця лікарка. А вчора вночі оте… — кинула очима на стіну, завішену килимом, до якого тепер було присунуто письмовий стіл.

Чоловік її раптом підійшов до цього столу, відсунув його й одгорнув край килима. Прямокутник свіжозатинькованої стіни окреслював межі замурованої ніші. Мрочек знову присунув стола і всівся обіч дружини.

— Маленька хатка у малім містечку… — промуркотів наче пісеньку. Знизав плечима. — Сам не знаю, що тепер робити? Нічогісінько не розумію в усьому цьому. Знаю лише, що тут щось не гаразд. Я краще втік би звідси, якби міг.

— Але ж зараз не зможеш! Не можна поїхати й зоставити по собі оцю дірку в стіні! Слухай, а може б, ми його сьогодні у мішку з камінням? І твоєму дядькові дамо спокій. Чи він це зробив, чи йому допомогли у цьому, — яке це тепер має значення? Давай щось, ради бога, вирішувати!

— Нічого він не зробив! — рішуче заперечив Тадеуш. — Ти ж чула, що казала лікарка. Він приїхав сюди в середині сорок сьомого, а того типа вже давно на той час не було в живих.

— Звідки тобі відомо, що не було? Знаєш тільки, що він утік. А міг переховуватися, і твій дядько його…

Дзвінок у передпокої пролунав гостро й коротко. Мрочек зірвався на ноги. Але, певно, Вероніка випередила його, бо почули її голос, а потім стук у двері.

— А, це ви, капітане…

— Вибачайте, що знову зустрічаюся з вами, — сказав