Читати книгу - "Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча"

Південнослов’янські рукописи були сприйняті в Московській державі як найбільш правильні, такі, що відроджують у всій чистоті стародавні загальнослов’янські мовні норми часів Кирила і Мефодія та наближують церковнослов’янську мову до грецької як хранительки чистої віри. Південнослов’янські тексти були до вподоби московитським книжникам настільки, що вони почали переписувати і наслідувати їх. Це і стало головною причиною другого південнослов’янського впливу.

Так, наприкінці XIV — на початку XV століть у московитських рукописах виявляється пристрасть до церковнослов’янізмів і архаїчних форм: відновлюються старослов’янські написання зі сполукою “жд”; використовуються складні слова книжного (штучного) характеру, так звані неослов’янізми, наприклад, бесояростный, младорастущий, светлозрачный, злораспаляемый, каменносердечен; широко вживається абстрактна лексика із книжними церковнослов’янськими словотворчими елементами; ускладнюються синтаксичні побудови з нагромадженнями синонімічних конструкцій, близьких за значенням слів і виразів; часто цитуються висловлювання зі Святого Письма.

Таким чином, під час другого південнослов’янського впливу відбувається архаїзація і грецизація книжної мови, посилюється прагнення очистити її від впливу розмовної мови, повернути до “першопочаткового”, загального для всього православного слов’янства, стану. Мовні норми другого південнослов’янського впливу жорсткіше і чіткіше відокремили книжну мову від розмовної. Так, у новгородських книж-кових текстах до XVI століття майже повністю зникає змішання букв “ц” і “ч”, що відбивало на письмі діалектне цокання і було яскравою особливістю новґородської писемності у XI–XIV століттях.

Згідно із загальнопоширеним поглядом у XVIII і на початку XIX століть церковнослов’янська і російська мови вважалися майже однаковими. Тому російську мову в той час часто називали “славенороссийской”. Очевидно, наведеного матеріалу досить, щоб переконатися у значному впливі церковнослов’янської мови на російську. Нині в російській мові церковнослов’янізми є найважливішим компонентом її структури, які визначили повною мірою її характер та історичний розвиток, в той час, як в українській вони є лише додатковим елементом.

Н. Трубєцкой писав: “Секуляризація російської літератури в XVII ст. піднесла власне російський шар в літературній мові і створила певну гібридну структуру, де частки церковнослов’янської та розмовної складових варіювали залежно від стилю. Російська в основному зберегла свій усвідомлено гібридний характер до нашого часу, в той час як сербська та українська під впливом романтизму позбулися церковнослов’янського шару”.

Таким чином, російська мова є плодом запозичення штучної церковнослов’янської мови. Причому запозичення це відбувалося двічі — за часів Київської Русі і під час так званого другого південнослов’янського впливу.

Щоправда, самі росіяни давно вже забули про болгарське коріння своєї мови, беззастережно привласнивши собі стародавню спадщину. Відомий російський філолог О. Востоков, автор двох граматик російської мови, зазначав: “Какому бы диалекту первоначально ни принадлежал язык церковных славянских книг, он сделался теперь как бы собственностью россиян, которые лучше других славян понимают сей язык и более других воспользовались оным для обогащения и для очищения собственного своего народного диалекта”.

Ось чому сучасну російську мову практично неможливо відділити від церковнослов’янської.

Разом із церковнослов’янською мовою, російська писемність, як, до речі, й багато інших слов’янських мов, запозичила й азбуку, так звану кирилицю.

Кирилиця мала кілька видів чи форм написання. Найдавнішою формою кириличного письма був устав. Проте уставне письмо доволі рано почало переходити в більш швидкі почерки: з’являється нахил; частішають частини букв, що виступають за межі рядка; розвивається система скорочень. На зміну уставу приходить напівустав і скоропис. Для заголовків застосовували особливу техніку декоративного поєднання букв — в’язь.

Якийсь час кириличне письмо з успіхом використовували для переписування книг, а з появою друкарства — і для друкованих. Та згодом громіздкий і застарілий кириличний друк із його складним правописом і численними титлами став непридатним для друкування наукових видань, навчальних посібників, художньої літератури тощо.

Тому невдовзі з’явився спрощений друкований шрифт, що дістав назву “гражданська азбука”, або “гражданка”.

Серед росіян поширена думка, що нібито гражданський шрифт був вигаданий у Росії Пєтром I у 1708 році для друку світських видань у результаті першої реформи російського алфавіту. При цьому новий шрифт із простішим і закругленішим накресленням літер було створено на основі нового скорописного почерку московського кириличного письма кінця XVII — початку XVIII століття (ним вели дипломатичне листування і писали грамоти) та латинського шрифту “антиква”.

Стверджують навіть, що на початку 1707 року Пьотр I власноруч намалював ескізи, за якими кресляр і малювальник Куленбах, який служив при штабі армії для креслення мап і диспозицій, зробив малюнки тридцяти двох малих літер нового алфавіту, а також чотирьох великих літер “А”, “Д”, “Е” і “Т”. Повний комплект шрифтових знаків у трьох розмірах за малюнками Куленбаха був замовлений в Амстердамі у друкарні білоруського майстра Іллі Копієвіча.

Та чи справді цар Пьотр I був винахідником “гражданки”? Виявляється, що ні.

Ось, наприклад, які дані наводить український письменник, фольклорист і літературознавець І. Глинський. У 1637 році в Печерській друкарні за участі Петра Могили надрукували книгу “Євангеліє учительноє” шрифтом, схожим на сучасний. Пєтру I, який відвідав Печерську друкарню, “сподобався «київський шрифт», і згодом він використав його під час створення російської «гражданки», трохи пізніше відлитої в Амстердамі”.

А ще раніше подібне стверджували й самі росіяни. Так, російський журналіст і перекладач В. Кєльсієв у 1868 році писав таке: “Говорят, что Петр Великий гражданскую печать выдумал, а оказывается, он просто-напросто