Читати книгу - "Річки Лондона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я вийшов на слабке денне світло й обійшов будівлю, щоб зайти в гараж. Біля нього стояв старий «Renault Espace» з настільки очевидно підробленими номерами, що я був певний, що він належав парашутистам. Я затримався, щоб переконатися, що старий «Ягуар» замкнений, і накрити його витягнутою з-під верстата тканиною. Потім утомлено піднявся сходами до каретні й побачив, що мене випередила Тайберн.
Вона нишпорила в чемоданах і в іншому старому мотлоху, який я склав у дальньому кінці приміщення. Картина з Моллі та портрет чоловіка, якого я вважав батьком Найтінґейла, стояли притулені до стіни. Я дивився, як вона стала навколішки, засунула руки під софу й витягла звідти ще одну валізу.
— Раніше це називали каютною скринею, — сказала вона, не обертаючись до мене. — Вона достатньо низька, щоб поміщатися під койкою. Таким чином пасажир міг скласти окремо речі, які потрібні під час подорожі.
— Цим радше камердинер пасажира займався, — сказав я. — Або камеристка.
Тайберн обережно склала вийнятий з валізи лляний піджак і поклала його на канапу.
— Більшість людей не мали слуг, — сказала вона. — Більшість поралися самі.
Вона знайшла те, що шукала, й підвелася. На ній був елегантний італійський чорний сатиновий костюм і практичні чорні туфлі. На лобі досі було видно те місце, куди влучив мармуровий осколок. Вона показала мені свій трофей — брудно-коричневий картонний конверт, у якому була платівка на 78 обертів.
— Дюк Елінгтон і Аделаїда Хол, «Креольський любовний поклик» на оригінальній чорно-золотій марці, — сказала вона. — А він запхав це у валізу й відніс у гостьову кімнату.
— Ви хочете продати її на eBay? — спитав я.
Вона кинула на мене крижаний погляд:
— Ти прийшов по свої речі?
— Ви не проти?
Вона вагалася.
— Забирай, — сказала вона.
— Ви такі ласкаві, — сказав я.
Більшість мого одягу залишилася в Фоллі, але завдяки тому, що в каретні Моллі ніколи не прибирала, мені вдалося надибати кофту та джинси, що впали за канапу. Мій ноутбук був там, де я його залишив — на стосі журналів. Футляр до нього мені довелося шукати. Весь цей час Тайберн не зводила з мене очей. Враження було таке, ніби миєшся під наглядом мами.
Як правильно зауважив Френк, деякі речі треба робити не зважаючи на те, чого це коштує. Я випростався й повернувся до Тайберн.
— Послухайте, — сказав я. — Мені шкода за той фонтан.
На мить мені здалося, що в мене вийшло. Я можу заприсягтися, що щось промайнуло в її очах — чи то пом'якшення, чи то схвалення — але воно відразу зникло, поступившись місцем попередній люті.
— Я дізнавалася про тебе, — сказала вона. — Твій батько — наркоман, уже тридцять років.
Такі слова не мають дошкуляти мені. Про залежність свого батька я знаю з дванадцяти років. Коли я дізнався, він був досить відвертий і намагався зробити так, щоб я зрозумів усе, що це означає, бо не хотів, щоб я успадкував це від нього. Він був одним з кількох людей у Великобританії, які досі отримували героїн за рецептом, завдяки районному лікареві, який був великим шанувальником найменш успішної джазової легенди Лондона. Батько ніколи не позбувався цієї звички повністю, але й ніколи не втрачав контроль. Мені не має дошкуляти, коли його звуть нариком, але все одно дошкуляє.
— Дідько! — сказав я. — Як же йому вдалося це приховувати? Я в шоці.
— Бути розчаруванням — ваша сімейна риса, чи не так? — сказала вона. — Твій вчитель хімії був настільки розчарований тобою, що написав про це листа до газети. Ти був його хлопчиком. Фігурально.
— Еге ж, — сказав я. — Тато вклеїв ту вирізку в альбом.
— А коли тебе звільнять за злісну неправомірну поведінку, він досі берегтиме ту вирізку? — спитала Тайберн.
— Заступник помічника комісара Фолсон, — сказав я. — Він ваш хлопчик, так?
Тайберн злегка посміхнулася.
— Я вважаю за потрібне стежити за зірками, що сходять, — сказала вона.
— Вертите ним навколо пальця? — спитав я. — Дивовижно, що чоловіки згодні робити за невеличкий флірт.
— Не поводься як дитина, Пітере, — сказала Тайберн. — Річ у владі та взаємних інтересах. Якщо ти досі думаєш переважно своїми геніталіями, це не означає, що всі так роблять.
— Я радий це чути, бо хтось має сказати йому, що час вже стригти брови, — сказав я. — Пістолет — ваша робота?
— Не кажи дурниць, — відповіла вона.
— Це цілком у вашому стилі. Змусити іншого дати ради вашим проблемам. Макіавеллі пишався б вами.
— Ти хоч що-небудь читав з Макіавеллі? — спитала вона.
Я завагався і вона зробила з цього правильний висновок.
— А я читала, — сказала вона. — В оригіналі, італійською.
— Навіщо?
— Для диплома, — сказала вона. — Коледж святої Гільди в Оксфорді. Історія та італійська.
— І з обох спеціалізацій відмінниця, звісно? — сказав я.
— Авжеж, — сказала вона. — Тож ти мусиш розуміти, чому поношена шляхетність Найтінґейла мене анітрохи не вражає.
— То це ви дали пістолет? — спитав я.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Річки Лондона», після закриття браузера.