Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

Ось що кажуть: «Спочатку

Світ тонув у тьмі кромішній;

Зверха уносивсь канчук,

Внизу гнулись душі грішні.

Грішні душі, просте бидло

Гнуло в праці карк свавільний,

А канчук гуляв свобідно,

Лад піддержував суспільний.

Окрім бидла і канчуків,-

Так говорять злі язики

Кшепшицюльські,- не було ще

Ботокудів і полики.

Навіть край тоді не звався

Ботокудья, так як нині,

Но славетнеє ім’я

Мав - «Глупівської пустині».

І тиша була. Міг кождий

Весело час проживати,

Хто при свисті канчука

Мав охоту танцювати.

Аж настав поганий час,

Дивний гедзень на народи,

Так, що й не уговкать! Ну,

Почалися короводи.

Навіть згадувати страшно,

Що в той гедзень ся робило,-

Якби мож се змить з істор’ї,

Ми би тут дали на мило.

Отоді-то щез канчук,

І порядок щез суспільний,

Закричало, заметалось

Бидло, мов той божевільний.

Отоді-то в край глупівський

Надійшов якийсь оконом

В мандаринському мундирі,

Що звавсь графом Встидіоном.

Справді був се Встидіон,

Крий від нього божа мати! -

Бо таке тут наробив,

Що встид світові сказати!

Він, що присланий тут був

Для легальних, тихих трудів,-

Він з льокаїв, алілуйків

Натворив нам ботокудів.

Ну, та, звісно, Встидіон

Не був бог, то й ті особи,

Що він потворив, не мали

І крихти людської подоби.

Руки в них - лиш ‘д собі горнуть,

Рот кричить лишень, чоло

З міді й юхту - ані мізку,

Ані серця не було».

Так говорять Кшепшицюльські,

Но правдиві ботокуди

Голосно перечать тому,

І кричать, і б’ються в груди:

«Брешете! - говорять сміло.-

Ваша мова вся викренти.

Фальш і злоба, бо ви, прецінь,

Нам ворожі елементи.

Брешете, щоб Встидіон

Не на людськую подобу

Сотворив нас і за те

Гріх тяжкий поніс до гробу.

Не якийсь там Встидіон

Сотворив нас, мов паскудство,

Но сам пан біг сотворив

Нас і наше ботокудство.

І з-поміж усіх народів

На землі лиш ми єдині

Так, як вийшли з рук господніх,-

Так осталися й донині.

Так, донині ми невинні

З серцем, розумом дитини,

Наче вчора духом своїм

Оживив нас бог із глини.

І та глина - ми то чуєм -

В нашій ще лежить істоті,

Вічно нас манить і тягне

В ріднім бабратись болоті.

О, та глина преподобна,

Наша вічна, рідна мати,

Досі нас держить, невинних,

Не дає нам загибати

В омуті наук, теорій,

Поступів, ідей розличних

Позитивних, богопротивних,

Дарві- й соціалістичних!»

Чи ще від часів Адама

Ботокуди існували,

Чи аж в сорок осьмім році

Враз сотворені зістали -

Сього не будем рішати,

Та й воно й нелегка справа,-

Но то певно, що аж з тим

Роком почалась їх слава.

На руїнах канчуківства

Стали вни, як «стовп народний»,

На руїнах академ’ї

Збудували «Дім голодний».

Що вперед канчук робив,

Те в свої взяли вни руки;

Замість канчуків фізичних

Завели моральні буки.

Замість давніх рад глупівських

Стала «Ботокудська рада»,

Де означено перш всього,

Що є вірність, що є зрада,

Що є стовп, а що підпора,

Де також в страшній утомі

Сто днів раджено, який би

Герб дать на «Голоднім домі».

Сто днів радять - нич не вийшло!

Вже сто перша днина чеше,

І вни герб такий рішили:

Злотий пес на сонце бреше.

Рік ладили того пса,

Рік несли, а рік ставляли.

«Стій же тут на нашу славу

І бреши!» - вони сказали.

І стоїть той лютий пес

На «Голоднім домі» й досі,

Став на ковбицю ногами

І до сонця морду зносить.

І сидить в «Голоднім домі»

Ботокудська рада й досі,

Против мрій, теорій, мислей,

Сміло голос свій підносить.

Але тихо ясним небом

Сонце радісно пливе,

В ботокудськім тихім краї

Плем’я родиться нове,

Плем’я люте і безбожне,

Що смієсь з усіх героїв,

Зі стовпів тих ботокудських

І з покори їх старої.

Але чорт їм, тим новим!

Не вони нас тут обходять,

А ті радні ботокудські,

Що великі діла плодять.

Бо, чень, кождий догадаєсь,

Що на псі вони не стали,

Але далі в світ широко

Ботокудство розславляли.

Правда, пес той золочений,

Що на дах аж виліз сміло,

Безперечно й неохибно,

Був їх найвищеє діло.

Вище вже вни не пішли,

Но зате в недовгій хвили

Вшир увесь глупівський край,

Наче морські хвилі, вкрили.

Про широку ту діяльність,

Що лилась, мов ріки з моря,

Ось яке в той час писала

Славна «Ботокудська зоря»:

«Слава богу, час минає!

Не то диво, що минає,

А то, що, збудившись раз,

Наш народ вже не дрімає.

Не дрімає і не спить,

А кріпиться і ликує,

Славить бога і монарха,

І ні про́ що більш не чує.

Всього нам надарували:

Волю (хоть за бидла гроші)

І руїни академ’ї,