Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Шукач не засміявся. Йому вже було не до сміху.

— Навряд.

— Ні. — Велетень тяжко зітхнув. — Мабуть, ні.

Сім днів, відколи шанка вперше прийшли до стін. Сім днів, а здавалося, ніби минуло сім місяців. У Лоґена вже, певно, не зосталося жодного м’яза, який не нив би від важкої праці. На ньому з’явився легіон синців, ціле військо подряпин, армія саден, забиттів і опіків. Він перев’язав довгий поріз на нозі й туго закутав ребра після копняків, під волоссям у нього ховалося кілька чималих струпів, а плече задерев’яніло від удару щитом. Кісточки пальців були подряпані й опухлі після того, як він спробував ударити східняка і влучив по каменю. Лоґен перетворився на суцільне хворе місце.

Решті бійців велося ненабагато краще. В усій фортеці навряд чи зосталася хоч одна людина без якогось ушкодження. Навіть Краммокова донька десь подряпалась. Один із хлопців Дрижака позавчора втратив палець. Мізинець на лівій руці. Тепер він дивився на куксу пальця, щільно закутану в брудну криваву ганчірку, і кривився.

— Пече, так? — сказав він, підвів погляд на Лоґена, зігнув решту пальців і розчепірив їх знову.

Лоґен, напевно, мав би його пожаліти. Він пам’ятав той біль і ще гірше розчарування. Тоді аж не віриться, що цього пальця в тебе вже не буде до скону. Однак Лоґен уже не міг жаліти нікого, крім самого себе.

— Звісно, пече, — буркнув він.

— Здається, ніби він досі є.

— Ага.

— Це відчуття зникає?

— З часом.

— За скільки часу?

— Найпевніше, більше, ніж у нас є.

Чоловік повільно й похмуро кивнув.

— Ага.

Сім днів — і це, здавалось, обридло навіть холодному каменю й мокрій деревині самої фортеці. Нові парапети покришились і осідали; їх укріплювали по змозі, і вони кришилися знову. Ворота порубали на гнилі дрова, крізь вирубані в них прогалини виднілося денне світло, а за ними були накладені брили. Мабуть, один добрячий удар — і заваляться. Якщо вже на те пішло, то один добрячий удар — і завалиться сам Лоґен, зважаючи на те, як він почувається.

Він набрав повен рот кислої води зі фляги. Вони наближалися до протухлої рідини на дні бочок. Харчів також було обмаль, та й усього іншого теж. Особливо бракувало надії, і її запаси ставали дедалі меншими.

— Ще живий, — шепнув Лоґен самому собі, та радості в цьому було небагато. Навіть менше, ніж зазвичай.

Може, цивілізація йому й не надто до смаку, та м’яке ліжко, якесь дивне місце для сцяння і трохи зверхності з боку якихось кощавих недоумків тепер видавалися Лоґенові не таким уже й кепським варіантом. Утисячне питаючи себе, нащо взагалі повернувся, він почув іззаду голос Краммока-і-Фаїла.

— Оце так, Кривава Дев’ятко. Ти явно стомлений, хлопче.

Лоґен нахмурився. Божевільні балачки горянина починали його дратувати.

— Останні кілька днів, якщо ти ще не помітив, доводилося тяжко працювати.

— Та помітив, і сам до цього долучився. Хіба ні, мої гарнюні?

Троє його дітей перезирнулися.

— Так? — тонесеньким голоском сказала дівчинка.

Краммок насупився на них.

— Шо, ця гра вам уже не до смаку? А як щодо тебе, Кривава Дев’ятко? Місяць перестав усміхатися, так? Ти наляканий, еге ж?

Лоґен добре, уважно придивився до цього гладкого падла.

— Краммоку, я стомився. Стомився від твоєї фортеці, твоїх харчів, а понад усе — від твоїх їбучих балачок. Не всім так подобається чути ляскання твоїх товстих губ, як тобі. Може, з’їбеш звідси й перевіриш, чи можеш запхати місяць собі у сраку?

Краммок широко всміхнувся. Серед його бурої бороди показалася крива лінія з жовтих зубів.

— А ось і хлоп, якого я так люблю.

Один із його синів — той, який носив із собою списа, — смикав батька за сорочку.

— Що в біса сталося, хлопче?

— Тату, а що буде, як ми програємо?

— Як ми що?! — прогарчав Краммок і вдарив сина великою рукою по голові так, що той гепнувся долілиць у багнюку. — Вставай! Хлопче, програшу тут не буде!

— Допоки нас любить місяць, — пробурмотіла його сестра — щоправда, не надто голосно.

Лоґен побачив, як малий сяк-так підвівся, приклавши до скривавленого рота одну руку. Йому, здавалося, хотілось заплакати. Лоґен знав, як це. Мабуть, треба було сказати щось про таке поводження з дитиною. У перший день — або навіть у другий — він, може, і сказав би. Але не тепер. Він був надто втомлений, надто змучений і надто зляканий, щоб дуже цим перейматися.

До них неквапом підійшов Чорний Доу з чимось доста схожим на усмішку. Єдина людина в таборі, про яку можна було б сказати, що вона в кращому гуморі, ніж зазвичай, а коли Чорний Доу починає всміхатися, стає ясно: ви в неабиякій сраці.

— Дев’ятипалий, — пробурчав він.

— Доу. Тобі вже нікого палити, так?

— Гадаю, невдовзі Бетод пошле мені когось іще. — Він кивнув у бік стіни. — Як думаєш, що він пошле сьогодні?

— Думаю, після того, що ми влаштували їм уночі, ті падлюки з-за Крінни вже здулися.

— Кляті дикуни. Гадаю, так і є.

— А шанка не було вже кілька днів.

— Чотири дні, відколи він наслав на нас плоскоголових.

Лоґен примружено глянув на небо, що поволі світлішало.

— Здається, сьогодні буде гарна погода. Гарна погода для обладунків, мечів і ходіння пліч-о-пліч. Гарна погода для того, щоб спробувати нас добити. Не здивуюся, якщо сьогодні Бетод пошле карлів.

— Я теж.

— Найкращих своїх карлів, — сказав Лоґен, — зі старих часів. Я не здивувався б, якби побачив, як після сніданку до воріт ідуть Білобок, Кривавець, Блідий-як-Сніг, їбучий Дрібнокост і всі інші.

Доу пирхнув.

— Найкращих? Та це правдиві уйобки.

Він повернув голову і сплюнув на землю.

— Що правда, те правда.

— Та невже? А хіба ти не бився разом із ними всі ці тяжкі криваві роки?

— Бився. Втім, не можу сказати, що вони коли-небудь дуже мені подобалися.

— Що ж, якщо це тебе втішить, то сумніваюся, що й вони тепер дуже високо оцінять тебе. — Доу зміряв Лоґена уважним поглядом. — Слухай, Дев’ятипалий, коли Бетод перестав тебе влаштовувати?

Лоґен і собі поглянув на нього.

— Важко сказати. Мабуть, це сталося поступово. Може, він із часом став більшим гадом. А може, я став меншим гадом.

— А може, на одному боці не вміщаються двоє таких великих гадів, як ви.

— Ой, не знаю… — Лоґен підвівся. — Ми з тобою страх як гарно працюємо разом.

Він поволі відійшов від Доу, думаючи про те, як легко було з Малакусом Кеєм, Ферро Малджин і навіть Джезалем дан Лютаром.

Сім днів — і вони вже гризуть одне одному горлянки. Роздраконені, стомлені. Сім днів. Одне втішало: попереду днів зосталося точно небагато.

— Вони йдуть.

Шукач позирнув убік. У цих словах, як і в більшості тих нечисленних слів, які вимовляв Мовчун, потреби не було. Вони всі бачили це так само чітко, як сонце, що сходить. Бетодові карли рухалися.

Рухалися неспішно. Йшли