Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

вперед, напружені й наполегливі, тримаючи попереду розмальовані щити й дивлячись на ворота. У них над головами майоріли знамена. Знамена, які Шукач упізнавав за старими часами. Він замислився, зі скількома людьми з тих, хто внизу, колись бився пліч-о-пліч. Скількох міг назвати на ім’я, впізнавши в обличчя. Скільки тих, із ким він пив, їв, сміявся, доведеться постаратися возз’єднати з землею. Він поволі вдихнув і видихнув. На полі бою почуттям не місце, сказав йому якось Тридуба, і Шукач прийняв ці слова близько до серця.

— Гаразд! — Він здійняв руку, поки люди, що стояли на вежі довкола нього, готували луки. — Почекайте з ними ще хвилинку!

Карли й далі тупали крізь збурене болото й побиті камені там, де долина звужувалася, минаючи тіла східняків і шанка, що лежали понівечені там, де попадали, розрубані, розчавлені чи нашпиговані зламаними стрілами. Вони не спотикалися, не оступалися, стіна щитів сунулася разом із ними, та не ламалася. В ній не з’являлося ні найменшої прогалини.

— Вони йдуть щільно, — стиха зауважив Тул.

— Ага. Надто щільно, зарази.

Тепер вони наближалися. Підійшли так близько, що Шукач був змушений випробувати удачу зі стрілами.

— Добре, хлопці! Цільтеся високо й випускайте їх!

Перший залп засвистів із вежі, описавши високу дугу й посипавшись на ту щільну колону. Карли затулилися від них щитами, і стріли застукали об розмальоване дерево, відлітаючи від шоломів і відскакуючи від кольчуг. Кілька стріл влучило, хтось заверещав. Там і тут з’явилися прогалини, але решта крокувала далі, поволі сунучи до стіни.

Шукач насуплено глянув на бочки, в яких стояли стріли. Тепер вони були повні менш ніж на чверть, і більшість стріл у них була витягнута з мерців.

— А тепер обережно! Обирайте собі цілі, хлопці!

— Угу, — озвався Мовчун і показав далеко вниз.

Із рову вибиралася чимала купка людей у жорсткій вичиненій шкірі та сталевих шоломах. Вони вишикувалися кількома акуратними рядами й поставали на коліна, зайнявшись своєю зброєю. Арбалетами, як у союзників.

— Пригніться! — крикнув Шукач.

Ті маленькі лихі арбалети заторохтіли й заплювалися. Більшість хлопців на вежі встигли сховатися за своїм парапетом, але один оптиміст, який висунувся назовні, дістав стрілу в рота, захитався й мовчки звалився з вежі. Ще один зловив стрілу в груди й задихав хрипко, як вітер, що дме крізь розщеплену сосну.

— Гаразд! Віддячте їм!

Усі враз поставали й випустили вниз залп. Загуділи тятиви, осипаючи тих падлюк стрімкими стрілами. Їхні луки, може, плювалися не так добре, та з висоти стріли все одно добряче били, а сховатися Бетодовим стрільцям не було за чим. Чимало їх відступило чи поповзло геть із криками й зойками, та лава за ними проштовхалася далі, стала на коліна й націлила арбалети.

Зашипів і полетів угору ще один залп стріл. Бійці попригиналися й попадали. Одна стріла ледве проминула голову Шукача й, цокнувши, відлетіла від скелі за ним. Шукачеві просто поталанило, що вона його не проштрикнула. Кільком іншим пощастило менше. Один хлопець лежав на спині з двома стрілами у грудях, дивився на них і знов і знов шепотів собі під носа: «От лайно».

— Падлюки!

— А ось вам!

Стріли полетіли в обидва боки; бійці кричали й цілилися, переповнюючись гнівом і зціплюючи зуби.

— Спокійно! Спокійно! — кричав Шукач. Але його ніхто не чув.

Стіни забезпечували їм перевагу — висоту й укриття, тож Шукачеві хлопці доволі швидко взяли гору. Стрільці Бетода почали безладно відступати, а тоді кілька з них покидали арбалети й дали драпака. Один зловив стрілу в спину. Решта дременула до рову, кидаючи своїх поранених, які тим часом повзали в багнюці.

— Угу, — знову подав голос Мовчун.

Поки вони обмінювалися стрілами, карли дісталися до самих воріт, прикривши голови щитами, щоб захиститися від каміння і стріл, які метали донизу горяни. Рів вони засипали за день чи два до того, і тепер колона розійшлася посередині й ті бійці в кольчугах заворушилися так, ніби почали передавати щось уперед. Шукач мигцем побачив, що саме. Довгий тонкий стовбур дерева, зрубаного для тарана; гілля на ньому було добре обрізане, щоб бійці могли впевнено його розгойдувати. Шукач почув, як таран уперше успішно вдарив у їхню жалюгідну пародію на ворота, і буркнув:

— От лайно.

Тепер погнали вперед купки трелів, легкоозброєних, у легких обладунках; вони несли драбини й сподівалися, що дістануться стін завдяки швидкості. Чимало з них падали, проштрикнуті списами чи стрілами, збиті камінням. Деякі їхні драбини відтіснили, але трели були швидкі й міцні і не припиняли роботи. Невдовзі на стінах опинилося кілька ватаг — іще кілька тим часом юрмилися на драбинах позаду, — які билися із людьми Краммока й брали гору лише завдяки свіжим силам і чисельності.

Тут пролунав гучний тріск, і ворота впали. Шукач побачив, як отой стовбур гойднувся востаннє і одна половина дверей умить завалилася. Карли помучилися з другою й відчинили її; від їхніх щитів відскочило, стрімко полетівши геть, кілька каменів. Кілька людей, які були попереду, посунули за ворота.

— От лайно, — сказав Мовчун.

— Вони пройшли, — видихнув Шукач і подивився, як Бетодові карли кольчужною хвилею сунуть далі в оту вузьку прогалину, затоптуючи важкими чобітьми розтрощені ворота, прибираючи кам’яні брили за ними й тримаючи яскраво розмальовані щити вгорі, а начищену до блиску зброю — напоготові. Обабіч них юрмами лізли по драбинах на стіну трели, відтісняючи горян Краммока по хідниках. Бетодове військо потоком линуло в розбиту фортецю, наче річка, що прориває греблю під час повені. Спершу то була цівка, а невдовзі — потоп.

— Я спускаюся! — загарчав Тул і витягнув із піхов великий довгий меч.

Шукач подумав, чи не спробувати його зупинити, але тоді просто втомлено кивнув і подивився, як Грозова Хмара збігає зі сходів, а за ним — іще кілька душ. Заступати їм шлях було безглуздо. Здавалося, вони швидко наближалися до того самого часу.

Часу, коли кожен обирає, де загине.

Лоґен побачив, як вони заходили у ворота, підіймалися містком і проникали до фортеці. Час неначе сповільнився. Він бачив, як у вранішньому сонці чітко виділяються малюнки на кожному щиті: чорне дерево, червоний міст, двоє вовків на зеленому полі, троє коней на жовтому. Виблискував і мерехтів метал: край щита, кільце в кольчузі, вістря списа, лезо меча. Вони все йшли та йшли, вигукуючи свої бойові кличі високими й тонкими голосами, як це було вже багато років. Лоґен поволі вдихав і видихав. Трели й горяни билися на стінах так, ніби перебували під водою. Звуки, які вони видавали, були невиразні й приглушені. Поки Лоґен дивився, як усередину ломляться карли, у нього пітніли, чухались і свербіли долоні. Якось не вірилося, що він мусить атакувати цих падлюк і вбити їх якомога більше. Яка дурня.

Він, як і завжди в такі часи, відчув потужне бажання розвернутися й побігти. Відчував довкола себе, як інші бояться, невпевнено совгаються, потихеньку відступають. Доволі розважливо — щоправда, тепер бігти було нікуди. Хіба що вперед, ворогові в зуби, сподіваючись їх витурити, перш ніж вони встигнуть тут закріпитися. Думати не було про що. Це їхній єдиний шанс.

Тож Лоґен високо здійняв меч Творця, не знати навіщо закричав і побіг. Почув крики довкола себе, відчув, як бійці рушають разом із