Читати книгу - "Без крові. Така історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли він приїхав до Сіннінґтона, йшов дощ і віяв нещадний північний вітер. Пан Штраус зійшов на невеличкий пагорб і озирнувся навколо. Зрозуміти можна було небагато, але те, що тут є траса, — то було видно поза всіляким сумнівом. Чоловік спитав у містечку, чи щось відомо про це місце. Люди в тій місцевості плескати язиками не полюбляли, а тому його неминуче почали вважати поліцейським нишпоркою. Хоч хтось таки прохопився, що багато років тому тут дійсно жив якийсь псих, що купив аеродром і переробив його на щось інше. Штраус спитав, чи пам’ятають вони, як звали того ненормального. Хтось розповів, що той був італійцем.
— Його звали Прімо, чи якось так, — сказав непевно добродій.
Єлизавета Селер вийшла з авто й пішки пішла до невеличкого пагорба, з якого можна було хоч щось розгледіти. Вона дозволила себе супроводжувати лише панові Штраусу і місцевому інженеру, у якого було дуже гарне прізвище — Блум.[19] Надворі було тепло. Жінка йшла, не підводячи очей, адже не хотіла позбавити себе несподіванки. Значних сподівань на чергову знахідку вона не покладала, хоч була певна, що перед нею зараз той самий виднокрай, який бачили багато років тому очі Ультімо. Це вже було гарним початком.
Вони піднялися на пагорб і обернулися обличчям до рівнини. Кілька хвилин стояли в тиші. Потім заговорив інженер Блум, доповідаючи те, що було йому відомо.
— Ґрунти в цьому місці багнисті. Треба бути йолопом, щоб зважитись тут хоч щось будувати.
Єлизавета втрималась від коментарів. Інженер вів далі:
— З часом вода затопила добрячу частину місцевості. Дорога, що там унизу йде до лісу й обриси якої ще можна побачити, була вимощена цеглою. Там від неї ще дещо лишилось. А от місця, де земля була утоптаною, усі затягло багнюкою.
Потім він показав на невеличкий пагорб, на якому ще виднілися нечіткі обриси дороги.
— Деякі деталі траси видаються відверто неймовірними. Цей пагорб створено штучно, а утримується він за допомогою дерев’яного каркасу. Він хисткий, але купи ще тримається.
Штраус виступив уперед. Хотів висловитись.
— Мене переконав саме цей маленький пагорб, адже він тотожний з тим, що зображений на малюнку, і можете мені повірити — небагато знайдеться автотрас з такими звишеннями.
Єлизавета кивнула, погоджуючись. Потім тихенько пробурмотіла щось нерозбірливе.
— Перепрошую? — перепитав інженер.
— Продовжуйте, — відповіла жінка, й далі пильно вдивляючись у рівнину.
Інженер розповів, що кілька поворотів видалися вгору, і великі відрізки шляху простягаються під водою, хоч їх достатньо легко вирізнити. Блум указав на широку, ледь помітну білу смугу повороту і пояснив, що її було вкрито камінням і гравієм, і що такою технологією користувалися ще в двадцятих роках. Так запобігали куряві. Він зауважив, що з суто технічного боку цілком ймовірно, що ця траса не придатна для керування. Вона не має природного ритму, крім того, на ній занадто багато поворотів, а деякі відрізки шляху є відверто вбивчими.
— Можливо, сучасні автомобілі могли б її подолати, але в автівок минулого не було жодних шансів, — мовив інженер. Потім додав, що він проглянув архівні записи, але в жодному з них не згадувалось, щоб на цій трасі хоч раз проводили змагання. — Ймовірно, її побудували, а потім покинули, так ніколи і не проїхавшись нею, — прокоментував інженер. Потім, нарешті, замовк.
Єлизавета Селер зробила кілька кроків уперед. Нарешті запанувала глибока тиша. Вона обвела поглядом залишки траси, що подекуди виступали з-під болотяного покриву. І зрозуміла, що мала рацію і щодо Ультімо, і щодо себе самої. Вона згадала дівчину і хлопця, що, катаючись у вантажівочці, напханій фортеп’яно, загубилися на дорогах Північної Америки, вона побачила їх так чітко і ясно, як ніколи раніше в житті. Тепер вона знала, що як би не мордувалася вся земля, заплутуючи горизонти, їхня дорога завжди була несказанно чистою, прямою і легкою. Багатьом вона видавалась безглуздям, хоч була лише правильною справою, вирваною з хаосу дійсності і доведеною ними разом до кінця. Бути в цьому місці, у цю мить — ось що має значення, подумала вона, а більше — нічого. Щоб навести лад у світі.
Вона ще кілька хвилин оглядала все навкруги. Відчуття було таке, неначе вона читає книгу, написану мовою, яку в цілісінькому світі знають лише вони двоє. Врешті, невідомо звідки дмухнув легесенький вітерець, і жінка зрозуміла, що вже час вирушати. Вона востаннє помилувала оком ультімову мрію й відвернулася. Чоловіки з урочистим виглядом стояли непорушно. Хоч вони не здогадувались, та для того, щоб справді все стало на свої місця, залишалося зробити ще дещо. Підійшовши до інженера Блума, Єлизавета Селер витягла з сумочки великий, згорнений увосьмеро аркуш паперу. І простягла його інженерові.
— Осушіть це бісове болото і відбудуйте трасу. Я хочу, щоб вона була достоту такою, якою була раніше.
У інженера була справжня англійська витримка, яка не зраджувала його навіть у найгірші часи.
— Я не певен, що правильно вас зрозумів, — перепитав чоловік.
Єлизавета поглянула на нього так, як поглянула б на калюжу блювотиння в холі п’ятизіркового готелю.
— Повторюю, ви відбудуєте цю трасу такою, якою вона була колись, і зробите це за три місяці; це буде вашим останнім завданням.
Пан Штраус начебто аж застогнав. Він уже давно забув про певні свої юнацькі мрії, тому іншого життя, окрім постійної мінімізації власних збитків, бідолаха не знав. Але погляд російської мільярдерки розворушив щось глибоко всередині, щось, назви чому він уже не міг знайти. Цілком імовірно, що того вечора, повернувшись додому, він нализався і сказав пані Макґоверн, що він до сказу щаслива людина.
Спускаючись схилом пагорба, Єлизавета відзначила невиправну занедбаність довколишньої землі. Слідом, подумки шукаючи ввічливі слова для вираження свого обурення, плентався інженер Блум. Щойно вони підійшли до авто, він набрався хоробрості і випалив:
— Це цілковите божевілля.
— Ви й крихти уявлення не маєте, що таке справжнє божевілля, — відповіла пані таким тоном, яким зазвичай висловлюють співчуття.
Та інженер віддячив їй, гаркнувши у відповідь те, що мав на Думці:
— На такій трасі ніхто ніколи не їздитиме.
Детектив Штраус зробив крок уперед, аби лишень не проґавити, що відповість літня пані.
— Нею поїду я, і цього досить, — відрізала Єлизавета.
Відновлення траси, безсумнівно,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.