Читати книгу - "День падіння з висоти., Лія Серебро"

  Я, немов віддана, облізла вовчиця, побігла слідом за ними, але обидва вони ніби не помічали мене. Олександр, тримаючи сина на руках і передавши сумку Софії, зачинив вхідні двері перед моїм носом, зі словами:

-Чекай нас тут!

-Куди ти його забрав??? - встигла крикнути я, одразу ж відчинила двері, що ведуть із дому, і алеєю побігла за ними. Тривога розривала мене на частини. Серце вже тоді чуло непоправне.

    Вони так стрімко віддалялися, що я поспішала наздогнати їх. Олександр передав сина Софії, натиснув код на залізних дверях, який знав тільки він і Лідія, і вони зникли за двометровим парканом. Я билася руками, кулаками, ліктями та кричала їм слідом, поки руки не стало нестерпно ломити та поки Лідія не вийшла до мене.

-Що трапилося? - лаконічно й беземоційно звернулася вона до мене.

-Вони його відвезли... - відчужено відповіла я.

-Що з ним? - Лідія спробувала зрозуміти мене з землі, куди я впала від безсилля.

-Не чіпай мене! Ти і його пособниця теж! Разом із цією Софією!

-Значить - так треба було! Миколка захворів? - спробувала вона вирівняти тон.

-У мене більше нічого не залишилося... Хочеш, я віддам тобі своє життя натомість, скажи мені код від дверей, будь ласка! - благала я і тут же пошкодувала про сказане, бо вона подивилася на мене і справді як на божевільну.

-Ми з вами, Вероніко Станіславівно, говорили не раз про це. Я нічого вам не скажу! Я працюю на Олександра Олександровича, отримую хорошу зарплату, поважаю і слухаюся його тільки. Мені не потрібно проблем через хвору жінку...

-Ти ж знаєш, що це не так! Та ввімкни ти вже мізки стара підлабузник! - вилаялася я, цілком справедливо.

-Олександр Олександрович шановний лікар, я вірю тільки йому! Він знає, що робить, а до тебе не доходить, що це все тільки на благо тобі!

-Ви всі хворі!!! Господи!!! За що мені це!!! - закричала я з надривом спрямувавши голову до неба.

  На небі жодної зірки. Ліхтарі зловісно освітлюють усе навколо. Капкан стає все тіснішим і тіснішим. Скоро він перетисне моє горло.

  Лідія покрутила біля скроні й мовчки вирушила до себе.

Я судомно почала міркувати. Чи міг він зараз відібрати сина, під приводом хвороби, і позбутися мене, наприклад підмішавши в мою їжу надмірну кількість якихось ліків? Цілком може. Це в його дусі. Олександр і ліки - це не роздільні по життю друзі. Невже - це приписаний мені згори кінець усьому?

    Усього лише температура в сина, а він його забрав у лікарню. А може розпізнав у сина серйозну хворобу і поспішив надати йому необхідну медичну допомогу, як завжди, нічого не пояснюючи мені та жорстоко мене ігноруючи?

    Що я могла зробити, якщо як і раніше перебуваю в тісній клітці?

Я вирушила в будинок, треба чекати до ранку. Вранці він привезе сина додому. Я щосекунди повторювала цю фразу.

  Я піднялася на другий поверх і пройшла повз кімнату, в якій я народжувала і лежала ще довгий місяць в овочевому стані. Тривалий час мене немов струмом звідти обсмикувало, і я навіть не наважувалася зупинятися біля тієї кімнати, не те щоб увійти туди. Краєм ока я помітила, що двері прочинені в неї. Або Лідія прибирала там нещодавно, або вони завжди були відчиненими, просто я інтуїтивно уникала інтересу до цієї кімнати, до сьогоднішнього моменту.