Читати книгу - "День падіння з висоти., Лія Серебро"

Я увійшла туди та грудка в горлі не давала мені дихати повноцінно від спогадів. Одна мить і все життя до пологів промайнуло в мене перед очима. Без емоцій, без жалю я згадала все до найдрібніших деталей, перебуваючи в цій кімнаті. Слова, сказані в гніві, про те, що я з легкістю зможу залишити йому дитину, в обмін на гарантовану свободу.

   Серце стиснулося ще болючіше, а сором за сказане обпалив мою душу вогнем.

Я зрозуміла, що його диявол повністю оселився в мені й поневолив мене. Я зомбі чи робот. Я дозволила цій чорній гущі, що насувається, повністю засмоктати мене. Тут же я згадую, як вкрала в нього мобільний і сховала його за тумбою у ванній між стіною. Дивом вдалося уникнути тоді скандалу з цього приводу. Син народився, а Олександр, вочевидь, подумав, що телефон був загублений з його вини. Але я, то, як могла забути про нього?

    Утім, не дивно, він довго ще напихав мій мозок підозрілими ліками, я могла б і не пригадати, як мене звати.

    Вбігла до ванної, там стояв неприємний запах цвілі та багато мийних засобів. На момент серце тьохнуло, і я вже не сподівалася через стільки часу відшукати там телефон. Відсуваю шафу, просовую руку і телефон падає з гуркотом зі зворотного боку стіни в раковину.

  Тремтячими руками вмикаю телефон, подумки молюся богу, щоб залишилося хоч трохи заряду або хоча б був живий акумулятор.

    Перше натискання не спрацювало. Тримаю палець довше. Не втрачаю надії. Хоча колючим холодком повіяло всередині. Темний екран і я розумію, що на цьому мої спроби хоч якось вибратися звідси накрилася мідним тазом. Доведеться чекати. Саме в цей вечір з мене стала спадати та мерзенна, мокра, сіра пелена, яка всі ці роки огортала мене, паралізовуючи мій мозок.

    Або Олександр, сам дистанційно став обрізати той невидимий маніпулятивний зв'язок між мною і ним. Але щось виразно клацнуло в моїй свідомості. Думки почали працювати зі швидкістю світла. Я встала посеред кімнати та протерла руками обличчя. Мені не жити далі, якщо я не зроблю зараз що-небудь.

   Прокралася до кімнати Лідії. Не спить, стара тварюка, сидить у телефоні й залипає в ньому. У голові промайнула думка вдарити її чимось важким ззаду і відібрати телефон. Можу не розрахувати та вбити. Не наважуюся. Знову пройшла до тієї кімнати, щоб замести сліди й таки вже раз і назавжди викинути той чортів телефон, який так і не став у пригоді.

  У темряві я чую характерний звук під час увімкнення телефону. Екран засвітився і згас, я натискаю на бічну панель і спостерігаю два відсотки заряду на батареї. Олександр любить хороші моделі телефонів.

 Негайно, не намагаючись навіть розблокувати його, натискаю екстрений виклик. Трубка зрадницьки пищить і попереджає про розряд батареї.

-Капітан Боднарук, слухаю вас, що трапилося? - сонний чоловічий голос, на щастя, відповів після першого гудка.

-Ворошилова тридцять п'ять! Телефон розряджений, я в небезпеці! - встигла крикнути я і, прибравши телефон від вуха, глянула, що він вирубився зовсім.

  Що він почув? Що встигло дійти до капітана? Я вийду до паркану почую звук авто і буду кричати.

   Знову спустилася до кімнати Лідії, переконалася, що та зависла в телефоні геть і на довго. Прикрила щільніше всі двері на шляху виходу з дому.

    Я рахую хвилини, перераховуючи цифри від одного до шістдесяти. Один... Два... Три... Так уже по колу вшосте, значить минуло приблизно п'ять-сім хвилин. Вслухаюся в тишу. Тихо й темно. Навіть собака не гавкне.  Звук мотора. Їде машина. Зупинилася... Це точно поліція!

-Ану- ка посвіти, щось тут як у негра в попі темно! Понабудовували хоромів, а про освітлення забули! - сказав грубий чоловічий голос.

-Так це Ворошилова тридцять п'ять і є! -відповів уже молодший голос.

-Поліція? - злякано крикнула я й озирнулася на будинок.

   Мені важливо було, щоб Лідія не здогадалася ні про що і носом не повела в бік двору. А ще було важливо вибратися за всяку ціну, потрапити до сина.  Я боялася, що вони відберуть його в мене. І на всі сто відсотків була впевнена, що якщо Олександр каже правду, про те, що повіз його в лікарню, то я знаю, в яку лікарню він його повіз!

-Капітан Ланюк! Ви викликали наряд? Що сталося? Відкривайте! - виразно крикнув поліціянт.

-Не можу, я замкнена тут, пароля не знаю!

-Як ви потрапили туди, пані? - запитав той поліціянт, який мав грубіший бас.

-Я живу тут! - відчайдушно крикнула я.

   Мовчання і знову прохання.

-Відчиняйте!

-Не можу, мені треба вибратися звідси! Вони забрали мого сина!!!

-Цікавенько... - ледве тихо сказав один із них і відбулася секундна пауза.

-Звільніть мене звідси! Я вам усе розповім!

-Ви одна?

-Так! - збрехала я.

-А це не Темерязева апартаменти? Дивись-но чого начудив! Свій будинок, немов окремий материк забарикадував! - ледве чутно сказав поліціянт, а я приклала вухо до паркану.

-Темерязева! Я його дружина! Він украв сина! Вивіз у лікарню! Син хворий! Я хочу бути з ним поруч! Допоможіть мені вибратися! Якщо ви зараз поїдете, я на три роки знову залишуся тут як у клітці!!!