Читати книгу - "Заміж за першого-ліпшого, Елла Кальницька"

— Це ви тато маленької Улянки? Вітаю!

Нам назустріч крокував радісний лікар та знімав маску з гарного обличчя. Йому не більше тридцяти. Це трішки напружувало. Мій лікар уже в роках — це не було проблемою, а тут справжній красунчик.

— Я дядько, а це моя дружина. То як все пройшло?

— Чудово. Ваша сестра гарно впоралася з усіма випробуваннями, жодних розривів та нарікань. Дівчинка — три двісті, п’ятдесят сантиметрів. Голосиста та активна.

Я радісно заплескала в долоні та вдячно усміхнулася чоловікові.

— Щиро дякуємо за новини та вашу важку працю. Допомагати малечі народжуватися — це справді геройський вчинок.

— Андрій Олексійович, до речі. Дякую.

— Аделіна. Приємно познайомитися.

Тимур увесь час суворо дивився на лікаря, і це мені не подобалося.

— Коли зможемо відвідати породіллю?

— Поки що дамо їм час на відпочинок, але за три години можете повернутися та вперше зустрітися з дівчинкою.

— Ми неодмінно прийдемо.

Тимур без зайвих питань бере мене під лікоть та веде до виходу.

— Відпусти! Ти що собі дозволяєш? Я не іграшка.

— Обов’язково так було з ним говорити?

— Як?!

Вириваюся та здивовано дивлюся на чоловіка, який навіть не зупинився й не пояснив свої претензії.

— Ти або зі мною їдеш, або котишся до біса!

— Та пішов ти!

— Ти знову за старе?!

— Панове, це вам не парк розваг, що за тон? — чуємо зауваження від чергової медсестри.

— Перепрошую, ми вже йдемо.

Лише на вулиці я дозволила собі вибухнути.

— Чим тобі вже знову не догодила? Треба було мовчати та кривити пику перед людиною, яка щойно прийняла на світ нову людину?

Мовчить і ховає руки в кишені, бо на вулиці мороз, а ранок ще свіжий та похмурий — мабуть, буде сніг.

— Ти їдеш додому?

— З тобою не хочу. Краще прогуляюся.

Не чекаю на його їдкі коментарі — одразу ж рушаю в протилежний бік. Звідки в нього такий талант усе руйнувати на рівному місці? Ці нотки командира мене дратують. Зі мною це не працює. Я — лише за партнерські стосунки, а не аб’юз, газлайтинг та інші маніпуляції. Таточка вистачило. Дякую, наїлася — аж нудить!

Наступні пів дня ми з бабусею обговорювали маленьку Улянку, розглядали купу фото, які нам надсилала Тіна, та стирали сльози з очей, коли дивилися короткі відео. Така маленька та беззахисна... Її матусі поки що важко, але ми бачимо, яка щаслива Тіна, коли тримає доньку біля грудей.

Мені щеміло в грудях, коли починала з гіркотою розмірковувати про те, а як буде в мене. Де я на той час уже буду? Чи справді поїду до Дашки, щоб не відчувати тягар на душі?

Наступні дні були динамічними та емоційними — нарешті дочекалися виписки та повернення дівчат додому. Тимур з ніжною посмішкою тримав племінницю біля авто, коли ми нарешті повернулися. Він упевнено крокував до дверей під’їзду, а ми втрьох коментували цей зворушливий момент. Тіна, звісно, не обійшлася без своїх жартів, ще й знімала на телефон та змушувала брата позувати.

— Ось, мала, тепер це все твоє. Командуй! — урочисто мовив Тимур та, знявши черевики, провів дівчинці коротку екскурсію квартирою, поки ми роздягалися.

— Ой, братику, недобрим поглядом вона на тебе дивиться — ось-ось заплаче.

І справді, за мить мала крикуха почала плакати.

— Їй жарко, треба швиденько розпеленати…