Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Розділ 15

Дракнес

Теплий літній вечір огортав поселення м’яким світлом призахідного сонця. Повітря було наповнене ароматом свіжоспеченого хліба, диму від вогнищ та солонуватим запахом моря. У таку погоду ніхто не прагнув залишатися в домівках, тож перед Великим Домом поставили довгі дерев’яні столи, за якими зібралися мешканці. Вони жваво обговорювали події дня, ділилися новинами, будували плани на завтра. Час від часу лунали вибухи сміху або гучні вигуки, коли хтось сперечався про риболовлю чи володіння мечем.

Рагнальд, Сігурд та Інгрід нарешті повернулися до свого столу. Сігурд оглянув людей, що сміялися та пили ель, і на мить дозволив собі розслабитися. Але ненадовго — завтра чекала важлива справа.

— Завтра вирушимо до руїн, — спокійно промовив він, сідаючи на лаву.

Горм, який саме робив ковток елю, підвів голову. В його очах майнув інтерес.

— Які ще руїни? — спитав він, примружившись.

— Ді знайшла зруйноване поселення Дракенів, — відповів Сігурд, крутячи в руках глиняний кухоль. — Хочемо розвідати, що залишилось. Переночуємо там і зранку повернемось.

Горм скривився, ніби почув щось неприємне.

— І що, ночівля просто неба?

— Під зорями, — з легкою посмішкою підтвердив Рагнальд. — Романтика.

Горм презирливо хмикнув і відвернувся.

— Без мене. Не надто мене приваблює ідея спати на камінні.

Він оглянув присутніх, ніби сподіваючись знайти союзників.

— Де я буду ночувати? — врешті спитав, повертаючись до головного питання.

— Для тебе й твоїх людей підготували місця у Великому Домі, — втрутилася Астрід, підводячись. — Я покажу...

— Ні, — м’яко, але твердо зупинив її Рагнальд. — Його проведе Грег. І залишиться з ним. Проведе поселенням.

Грег, який досі мовчки сидів, завмер.

— Але я ж теж хотів побачити руїни, — запротестував він, змахнувши рукою.

— Іншим разом, — коротко відповів Рагнальд. Його голос був рівним, але рішучим. — Покажеш Горму, як змінився Гренхейм за час його відсутності.

Горм задоволено посміхнувся й кивнув.

— Так, цікаво, як ви тут вижили, — промовив він з натяком, ніби не зовсім у це вірив.

Він потягнувся, розминаючи спину.

— Але спершу — м’яке ліжко. Ходімо, покажи мені моє нове житло.

Грег із прикрістю перевів погляд з Горма на Сігурда і Рагнальда, але ті лише мовчки знизали плечима. Вирішено.

Зітхнувши, він підвівся й неохоче рушив за Гормом, що вже був цілком задоволений собою.

Усі мовчки проводжали поглядом двох чоловіків, які, не обмінявшись жодним словом, зникали в сутінках. Тиша повисла в повітрі, наче хтось ненароком зронив надто важливий секрет.

Рагнар, обертаючи в руках кухоль, нарешті порушив мовчанку:

— І навіщо ти його тут залишив? — здивування в його голосі було щирим.

Сігурд не встиг відповісти — Інгеборда промовила першою:

— Бо я його попросила.

Рагнар звів брови, кинув на неї пильний погляд:

— Навіщо?

Дівчина поставила кухоль і схрестила руки, ніби зібралася з думками.

— Біля руїн... є кістки, — вона зробила паузу. — Драконів.

— Драконів?! — Астрід зірвалася на півголосний вигук. Її очі округлилися, а рука мимоволі прикрила рот. Вона озирнулася, перевіряючи, чи хтось почув. Але навколо всі були зайняті своїм — лунали жарти, суперечки, сміх.

— Тихіше, — Інгеборда насупилася. — Так, драконів.

Астрід хотіла щось спитати, але Інгеборда її зупинила:

— Не питай чому. Не знаю. Просто... знаю, що їм не можна їх бачити.

Вона стиснула кулаки, відчуваючи той самий внутрішній шепіт, який не полишав її з моменту знахідки. Наче сам острів намагався щось сказати.

— І взагалі, про це нікому не можна говорити, — додала тихо. — Я хочу, щоб ви пообіцяли мовчати.

Рагнар кивнув:

— Домовились. Але рано чи пізно хтось все одно натрапить на ті останки.

— Не натрапить, якщо ми їх сховаємо, — втрутився Сігурд, нахиляючись до столу. — Завтра пошукаємо печеру біля руїн. Перенесемо туди те, що знайшла Ді.

— А після того, як дракар відпливе, — додав Рагнальд, — продовжимо пошуки в глибині острова й приховаємо все остаточно. Так, щоб навіть випадково не натрапили.

Він обвів друзів поглядом, у грудях пульсувала тривога. Те, що знайшла Ді, було важливішим за все, що їм траплялося раніше.

Інгеборда мовчки кивнула, її обличчя мерехтіло в світлі вогнищ. Вона не знала, звідки це відчуття, але була певна: кістки мають залишитися прихованими.

Вона перевела погляд на кожного з них. Глибоко вдихнула й тихо додала:
— Я хочу розповісти вам ще дещо...