Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Вона зробила паузу, збираючись із думками. Всі завмерли, очікуючи її наступних слів.

— Коли я востаннє була в храмі Вельв, старша Вельва показала мені пророцтво, яке було записане в ніч Розколу.

Її слова, немов кинуте у воду каміння, викликали хвилю напруги серед слухачів. Рагнальд, який зазвичай вмів приховувати емоції, цього разу не стримався. Він різко підвів голову, у голосі відчувалася нетерплячість:

— Ну, що там?

Інгеборда глибоко вдихнула і, не зводячи погляду з полум’я свічки, почала:

— "В темряві днів, коли світ забуде голос вітру і полум’я, коли міста почнуть зникати у попелі, а королі втратять свої корони, настане час, коли кров драконів знову закипить у жилах світу.

З’явиться та, в чиїх жилах тече кров драконів. Донька тих, хто загинув у полум'ї острова. Її шлях пролягатиме через попіл зруйнованих держав і згаслі надії.

Дракони, що спали сотні років, піднімуть голови до неба, розпустять свої крила, і світ здригнеться від їхнього крику. Вогонь, що колись палав у їхніх серцях, знову спалахне, і вони принесуть новий світанок.

Донька повернеться, і разом із нею прокинеться новий світ. Вона несе мир і руїни, вона — вогонь і надія. Лише вона зможе змінити хід часу."

Коли вона замовкла, тиша згущувалася, немов повітря стало густішим. Кожен занурився у власні думки — пророцтво звучало водночас піднесено й зловісно.

Рагнальд, Рагнар і Сігурд перезирнулися. Вони добре пам’ятали інше пророцтво — і в ньому також ішлося про "та, в чиїх жилах тече кров драконів".

Рагнар, який до цього мовчав, нарешті порушив тишу:

— Інгеборда... Багато років тому, в день шанування Вельв, до Фалгару прибули три Вельви.

Дівчина кивнула.

— Я знаю. Одна зі старших Вельв прокинулася рано-вранці і прийшла до мого батька. Вона наполягала, щоб їм дали човен для подорожі до Фалгару, але так і не пояснила, навіщо.

Вона чудово пам’ятала той день. Тоді вона ще жила в храмі, навчаючись керувати даром Ткалі Долі. Стара Вельва Славія особисто розбудила її і взяла із собою до правителя Стадгарда.

Рагнальд задумливо провів рукою по підборіддю.

— Коли вони прибули, ми хотіли подивитися на них і ховалися в ніші за старим чучелом ведмедя. Вони йшли коридором утрьох, і та стара наче відчула нашу присутність. Вона зупинилася — просто в коридорі замку — і, не дивлячись ні на кого, заговорила. Її погляд зупинився на мені. Вона дивлася прямо мені в очі.

— Що вона сказала? — Інгеборда напружено нахилилася вперед. Її голос тремтів від цікавості, а всередині здіймався тривожний вогонь. Їй ніхто й ніколи не згадував того пророцтва, а в Книзі Пророцтв воно не було записане.

Принц перевів подих і заговорив — тихо, але чітко. Слова, що запам’яталися на все життя:

— “Ти —  останній король Фалгару. За тобою прийде занепад.

Твоя смерть буде платою за сходження королеви.

Повернеться та, в чиїх жилах тече кров драконів. Донька тих, хто загинув у полум'ї острова.

І віддасть владу королеві роду Вальдхейм.”

В кімнаті запала тиша, ще важча, ніж раніше. Пророцтва починали складатися в щось єдине, але водночас залишали ще більше питань, ніж відповідей.

— Але дещо тут не сходиться, — пробурмотів Рагнальд. — У роді Вальдхейм із покоління в покоління народжуються лише хлопці. Жодної дівчинки. Це не змінювалося вже багато років...

Його голос потонув у роздумах кожного з присутніх.
Інгеборда стиснула пальці на колінах. Її не полишало відчуття, що пророцтва ще не відкрили всіх своїх таємниць.

— Усі передбачення Славії збувалися. Починаючи з найпершого… — тихо мовила вона, дивлячись у порожнечу, немов намагалася вловити нитку долі, що тягнулася крізь роки. — У книгах пророцтв записано все, що було сказано Ткалями. Саме тому поруч із ними завжди є хтось, хто чує й запам’ятовує.

Вона на мить замовкла, роздумуючи над власними словами, а потім підвела погляд на Рагнальда.

— Але ж ти іноді залишаєшся сама… — здивовано прошепотіла Астрід, широко розплющивши очі.

Інгеборда злегка всміхнулася.

— Дар Ткалі в мені не головний. Видіння приходять рідко — лише тоді, коли хід майбутнього змінюється, а той, хто це спричиняє, опиняється поруч.

Її голос був рівний, спокійний, та в глибині очей мерехтів вогник тривоги. Вона звикла до особливостей свого дару й не боялася, що якесь важливе пророцтво застане її саму. Але іноді бачила уривки майбутнього — ніби розмиті картини, що спливали з туману часу. У ті миті світ навколо зникав, і перед очима поставали сцени з того, що ще не сталося.

— Інколи я бачу фрагменти того, що має прийти. Вони самі приходять — немов тіні крізь пелену часу. Я добре їх запам’ятовую. Але пророцтва, які вимовляю вголос… — вона зітхнула й злегка похитала головою. — Я їх не пам’ятаю.

— А що з моїм пророцтвом? — Рагнальд нахилився вперед, у його голосі звучала напруга. Він дивився на Інгеборду, ніби на ту, що тримає ключ до його долі.