Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

Монетарна політика — хитра справа. Правильно побудована, вона стимулює економічний розвиток й оберігає економіку від ударів, які могли б зруйнувати її. Побудована погано, вона може викликати біль і злидні. Чи може бути так, що всі останні незвичайні дії ФРС просто заклали арену для іншого набору проблем? Абсолютно. Більш імовірно, принаймні виходячи з наявних нині даних, що ФРС запобігла серйознішій кризі й у результаті значною мірою усунула небезпеку людських страждань. Президент Барак Обама призначив голову Федерального резерву Бена Бернанке на другий чотирирічний термін починаючи з 2010 року. На церемонії призначення президент сказав: «Я впевнений, що, як експерт із причин Великої Депресії, Бен ніколи не уявляв собі, що буде частиною команди, відповідальної за запобігання наступній Депресії. Однак, завдяки освіті, темпераменту, сміливості та креативності, він зробив саме це»[220]. Це висока похвала. І сьогодні вона бачиться цілком справедливою.

1992 року Джордж Сорос заробив майже один мільярд доларів за один день для своїх інвестиційних фондів, якими керував. Більшості людей потрібно буде декілька тижнів, а то й місяців, щоб заробити мільярд. Сорос заробив свій мільярд за один день у жовтні, зробивши ставку на прогноз щодо майбутньої вартості британського фунта відносно інших валют. Він виявився правим, що зробило його найзнаменитішим «спекулянтом валютами» в історії.

Як він це зробив? 1992 року Британія була частиною Європейського механізму валютних курсів обміну, скорочено ERM. Ця угода була укладена для подолання великих флуктуацій у курсах обміну між європейськими країнами. Фірми виявили, що важко вести справи на континенті, якщо вони не можуть передбачити, яким буде ймовірний курс обміну між численними європейськими валютами. (Єдина валюта — євро — з’явилася десятьма роками пізніше). ERM створив орієнтири для курсів обміну між країнами, що взяли в ньому участь. Кожний уряд зобов’язувався дотримуватися таких публічних політик, які дозволяли б їхній валюті виходити на торги на міжнародному ринку валют у вузькому діапазоні навколо цього орієнтира. Наприклад, британський фунт стерлінгів був прив’язаний до 2,95 німецької марки й не повинен був падати нижче рівня 2,778 марки.

Британія перебувала в розпалі рецесії, її валюта втрачала свою вартість, оскільки міжнародні інвестори продавали фунти й шукали кращих можливостей деінде у світі. Валюта не відрізняється від будь-яких інших товарів: курс обміну, або «ціна», однієї валюти відносно іншої визначається пропозицією порівняно з попитом. Оскільки попит на фунти падав, тож знижувалася і ціна фунта на валютному ринку. Британський уряд заявив, що він «захищатиме фунт» від падіння нижче вартості, визначеної ERM. Сорос не повірив — і саме це стало мотивом для його величезної ставки.

У британського уряду було два інструменти для підтримки вартості фунта перед лицем тиску ринку, що вів до зниження: (1) уряд міг використати свої резерви інших іноземних валют, щоб купувати фунти, — тобто прямо збільшуючи попит на свою валюту; чи (2) використати монетарну політику, щоб підняти реальні відсоткові ставки, які, за всіх інших рівних умов, зробили би британські облігації (і фунти, необхідні, щоб їх купувати) привабливішими для глобальних інвесторів і привабили б капітал (або стримували його відтік).

Однак британці мали проблеми. Уряд уже витратив значні суми грошей, купуючи фунти: Банк Англії (Британський центральний банк) ризикнув витратити додаткові резерви іноземної валюти, не досягши при цьому значного ефекту. Підвищення відсоткових ставок більше не було приваб­ливим для уряду варіантом. У британській економіці справи йшли погано, а підвищення відсоткових ставок під час рецесії ще більше сповільнило б економіку, усупереч економічній науці й, що гірше, політиці. Forbes так пояснював після закінчення всіх подій стратегію Сороса: «оскільки Британія й Італія [з подібними проблемами] боролись за те, щоб зробити свої валюти стабільнішими, вони змушені були утримувати високі відсот­кові ставки, аби привабити долари іноземних інвесторів. Однак це підірвало їхню здатність стимулювати свої економіки, що вже слабшали»[221].

Тим не менш Прем’єр-міністр Джон Мейджор рішуче проголосив, що його «найвищою метою» було захистити цільову вартість фунта в ERM навіть попри те, що це завдання здавалося ще важчим. Сорос назвав це блефом уряду. Він побився об заклад, що британці фактично припинять спроби захистити фунт, і в цей момент його вартість різко впаде. Механіка його одноденної операції з доларами складна[222], однак суть абсолютно чітка: Сорос зробив велику ставку на те, що вартість фунта стерлінгів знизиться, і мав слушність[223]. 16 вересня 1992 року — у «чорну середу» — Британія вийшла з ERM, і фунт негайно втратив понад 10 % своєї вартості. Втрата фунта стала здобутком Сороса — визначний момент.

Міжнародна економічна наука не має відрізнятися від економічної науки всередині країни. Національні кордони — це політична демаркація, а не економічна. Транзакції через національні кордони все ж повинні давати вигоду обом сторонам, інакше вони не укладатимуть їх. Ви купуєте «Тойоту», бо вважаєте її хорошою машиною з хорошою ціною, а Toyota продає її, бо може отримати від цього прибуток. Капітали перетікають через міжнародні кордони з тих самих причин, що й деінде: інвестори шукають найбільшого можливого прибутку (з будь-яким даним рівнем ризику). Індивіди, фірми й уряди позичають фонди з-за кордону, бо це найдешевший спосіб «орендувати» капітал, необхідний для важливих інвестицій або оплати рахунків.