Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

Усе, що я описав, може представляти штати Іллінойс чи Індіану, а не Китай і Сполучені Штати. Однак міжнародні транзакції мають додатковий рівень складності. Різні країни мають різні валюти; вони мають також різні інституції для створення й управління цими валютами. ФРС може створювати американський долар; вона може також багато що зробити з мексиканським песо. Ви купуєте свою «Тойоту» за долари. Toyota повинна платити японським робітникам і менеджерам у єнах. І тут справи стають цікавішими.

Американський долар — це лише шматок паперу. Він не підкріплений золотом, рисом, тенісними м’ячами або чимось іще з притаманною їм цінністю. Такими самими є євро, песо, рупія і будь-яка інша сучасна валюта. Коли індивіди та фірми починають торгувати через національні кордони, валюти потрібно обмінювати за певним курсом. Якщо американський долар — це шматок паперу і японська єна — також шматок паперу, то скільки американського паперу можна обміняти на японський папір?

Співвідношення, за яким одну валюту можна обміняти на іншу, називається курсом обміну. Ми маємо логічний відправний пункт для оцінки відносної вартості різних валют. Японська єна має вартість, бо її можна використати, щоб купити товари, долар має вартість з тих самих причин. Отже, за теорією, ми можемо хотіти обміняти один долар на стільки єн, песо чи рублів, скільки їх потрібно, щоб купити приблизно такий самий обсяг товарів у відповідній країні. Якщо набір щоденних продуктів у Сполучених Штатах коштує 25 доларів, а порівняно такий самий набір у Росії — 750 рублів, тоді ми вважатимемо, що 25 доларів коштують приблизно 750 рублів (і один долар коштуватиме близько 30 рублів). Це теорія паритету купівельної спроможності, або ПКС.

За тією самою логікою, якщо вартість рубля втрачає 10 % своєї купівельної спроможності в Росії щороку, тоді як долар США зберігає свою вартість, то можна очікувати, що рубль втрачатиме вартість до долара США (чи знецінюватиметься) з тим самим показником. Тут нема ніякої вищої математики: якщо одна валюта купує менше товарів, ніж раніше, то кожний, торгуючи за цю валюту, вимагатиме більше її для компенсації зниження купівельної спроможності[224].

Я отримав якось цей урок, і в досить жорсткий спосіб. Я приїхав потягом з Гонконгу до Ґуанчжоу, Китай, навесні 1989 року. Тоді китайський уряд вимагав, щоб туристи міняли долари на женьміньбі[225] за жахливим «офіційним» курсом, що ніяк не був пов’язаний із відносною купівельною спроможністю обох валют. Задля вигоди дикі туристи зазвичай міняли гроші на чорному ринку. Я ретельно прочитав свій путівник, тож коли зійшов на станції в Ґуанчжоу, то приблизно знав, яким має бути курс обміну доларів на чорному ринку з урахуванням звичайних торгів. Я одразу знайшов торговця валютою і висловив відкрито свою пропозицію, яку торговець прийняв негайно. Він навіть не моргнув, не те, щоб сперечатися.

Виявилося, що мій путівник був старим: китайська валюта постійно втрачала свою вартість увесь час після його публікації. Я обміняв свої сто доларів на китайський еквівалент близько 13,50 долара.

Паритет купівельної спроможності — корисне поняття: це інструмент, який використовують офіційні агенції, щоб порівнювати різні країни між собою. Наприклад, коли ЦРУ або ООН збирають дані про середньодушовий дохід в інших країнах, а потім переводять ці цифри в долари, вони часто використовують ПКС, оскільки він дає найточніше уявлення про стандарти життя нації. Якщо хтось заробляє 10 000 йорданських динарів на рік, скільки доларів людина потребуватиме у Сполучених Штатах, щоб досягти такого самого рівня життя?

У довготривалій перспективі базова економічна логіка вказує, що курси обміну повинні грубо відповідати паритету купівельної спроможності. Якщо сто доларів можна обміняти на достатню суму песо, щоб купити значно більше товарів у Мексиці, то кому потрібні будуть ці сто доларів? Багато хто з нас продаватиме долари за песо, щоб можна було купити більше товарів і послуг у Мексиці й жити краще. (Або, що імовірніше, розумні підприємці скористаються вигодами курсу обміну, щоб купувати дешеві товари в Мексиці й імпортувати їх у Сполучені Штати, отримуючи прибуток.) У будь-якому разі, попит на песо зростатиме відносно долара, а разом з цим — і їхня ціна, що є курсом обміну. (Також можуть вирости і ціни на мексиканські товари.) За теорією, раціональні люди продовжуватимуть продавати долари за песо, поки більше не стане ніяких економічних переваг для такої поведінки; у цей момент за сто доларів у Сполучених Штатах купуватимуть приблизно ту саму кількість товарів і послуг, що і їхній еквівалент у песо в Мексиці, що також є точкою, у якій курс обміну досягне паритету купівельної спроможності.

Ось дивна річ: офіційні курси обміну — курс, за яким ви фактично можете обміняти одну валюту на іншу, — постійно помітно відхиляються від того, що прогнозує ПКС. Якщо паритет купівельної спроможності має економічний сенс, то чому на практиці важко передбачити курс обміну? Відповідь криється у критичній відмінності між товарами й послугами, якими можна торгувати в міжнародних масштабах, і тими, які не є конкурентоспроможними і які можна (досить логічно) назвати «непродаваними». Телевізори й автомобілі є продаваними товарами, а стрижка й догляд за дітьми — ні.

У світлі сказаного давайте переглянемо наш приклад долар-песо. Припустимо, що при офіційному курсі обміну песо-долар телевізор «Sony» коштує наполовину дешевше в Тігуані, аніж у Сан-Дієго. Розумний підприємець може обміняти долари на песо, купити дешеві телевізори «Sony» в Мексиці й потім продати їх із вигодою у Сполучених Штатах. Якби він це зробив у достатньо великих розмірах, то вартість песо піднялася б (а також, напевно,