Читати книгу - "Все буде добре"

– Скажи, все буде добре? – запитав раптом Сашко.

– Так, – Гордій звично скуйовдив неслухняне синове волосся.

Хлопець кивнув і, заспокоєний, повернувся до споглядання хмар. Він вірив своєму батькові, адже той ніколи не брехав.

Пам’ять – зручна штука. Вона сама вирішує, що потрібно зберігати, а що краще забути. Вона записує дані не послідовно, а через мережу асоціацій. І не лише візуально, а й через звук, смак, запах. Саме тому Олександр Шипалко не пам’ятав, як прилетів до Нью-Йорка, хто їх зустрічав і куди вони поселились. Ні, Нью-Йорк йому запам’ятався смаком бананово-полуничного морозива, яке купив батько на першій прогулянці. А ще – величезною кількістю людей, які постійно кудись поспішали.

Гордій Шипалко завжди був у роз’їздах, тож Сашко проводив час або дивлячись на незнайоме місто з вікна готельного номеру, або переглядаючи дивні та незрозумілі мультики по телевізору. Після того, як хлопець з нудьги вийшов на вулицю та в безмежному хаосі не зміг знайти дорогу назад, батько заборонив йому покидати готель. І навіть доплачував ліфтеру Джо, щоб той стежив за «малим українцем». Харчувався Сашко піцою, яка спершу викликала захоплення, а згодом – відразу. Хлопець навіть почав сумувати за тою гидкою здоровою їжею, яку любила готувати мама.

Узагалі він сумував за мамою. І за бабусею. І Антоном з Катею, та особливо – за Марічкою. Він сумував навіть за Львовом і своїм сусідом Іллею. У новому житті в нього не було друзів, лише дивні люди, які розмовляли дивною мовою. Тому Сашко писав листи. Багато листів. Мамі, Антонові з Катрусею, навіть Марічці. Він не знав, як правильно писати листи, тому просто описував свої дні, розповідав, що з ним трапилось, і цікавився, як там, у Бистриці. Згодом це перетворилося на своєрідний щоденник, і коли Гордій Шипалко таки повертався додому, Сашко вручав йому жмут листочків і просив надіслати. Батько мовчки кивав, і листи зникали в його сумці.

Шкода, що ці листи не збереглись. Цікаво було б прочитати їх за стільки років, дізнатися, що саме хвилювало малого Сашка, як він упорався з цією наростаючою самотністю. І як би все повернулося, коли б він таки отримав відповідь з-за океану. Але листів не було. Ні від мами, ні від бабусі, ні від Антона з Катею, ні навіть від Марічки. Жодного речення, жодного українського слова. Усі їхні обіцянки, уся їхня любов – усе це виявилося брехнею. І одного дня Сашко зупинився на півслові, зіжмакав листа й викинув у корзину. Він вирішив перестати себе обманювати. Бо зрозумів одну річ: не все буде добре. Але життя продовжується, і немає на те ради.

Батько віддав його до американської приватної школи, хоча за три квартали поруч була гімназія української діаспори. Він не пояснював свого рішення: після приїзду до Америки Гордій Шипалко перестав будь-що пояснювати. Він ховався в роботі, а коли її не було – ховався в собі, і Сашко відчував себе самотнім. Спершу це лякало, потім – злило, і зрештою стало нормою. Ніхто не перевіряв його домашню роботу, ніхто не питав, як там справи в школі. Нікому не було діла до того, чим цікавиться little soviet (як його дражнили в школі), тож Сашко почав власне дослідження навколишнього світу. І першою в списку стала гімназія української діаспори.

Приземленому двоповерховому будинку, безнадійно застарілому на фоні динамічного Нью-Йорка, багатоповерхівки, що виростали то тут то там, пророчили швидку смерть. Однак поки та барилась, невелика площадка була вщент заповнена галасливими дітлахами. Сашко сидів на лавочці через дорогу від гімназії та спостерігав, як діти бавляться в такі звичні класики, резинки, вище землі, як зникають у будинку під дзеленчання старого дзвоника, щоб за сорок п’ять хвилин знову горохом висипатись на подвір’я.

Він не ризикував зайти. Його відлякувала велика кількість незнайомців, а ще – українська мова, яка після року в Америці сприймалась дивно та дико. Та було щось заспокійливе в тому, щоб спостерігати за яскравим чужим життям, не вплутуючись у нього. Він починав розуміти пані Стефанію, сусідку ще зі Львова. Старенька щодня дивилася з вікна за тим, як діти бавились на вулиці. Якось Іра, сестра Іллі, припустила, що сусідка просто почуває себе самотньо, і Сашко пішов до неї, щоб запросити побавитись у класики. Але Стефанія так і не відчинила йому. Може, її просто влаштовувало оце споглядання без зобов’язань?

Усе змінилося на п’ятий день. Коли Сашко, укотре прогулюючи уроки, прийшов на своє місце, там уже хтось сидів. Він присів поруч і ледь не вдавився морозивом, коли незнайомий хлопець озвався до нього:

– What’s your name?

– Em… What?

– I see you here everyday. What’s your name?

– Shasha… Тобто Alex?..[26]

– О, ти… рускій? – незнайомець помітно оживився.

– З Української Республіки. Зі Львова, – виправив його Сашко.

– Ого. А я з Полтави, – хлопець легко перейшов з російської на чисту українську. – Давно тут?

– Рік і два місяці, – відповів Сашко та викинув морозиво в смітник. Апетит пропав.

– А я вже чотирнадцять. Батьки привезли, коли я був ще малий. Нічого не пам’ятаю, але там, напевно, гарно, у Полтаві… Ти колись був у Полтаві?

Сашко заперечливо похитав головою:

– Ні. Я був тільки в Бистриці. Це… Не там.

Несподівані спогади стиснули горло. Хлопець завмер, боячись, що сльози ось-ось бризнуть з очей. Він швидко опустив голову, розглядаючи потріскане мереживо тротуару.

– Шкода. Я