Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

— Домівка там, де твоє серце, снобе.

— Саме так, Стерн. А серце «Святого Ельма» було тут, у їхній споконвічній гробниці. Утративши це місце, вони зламалися й розгубили всю магію. Допоможи мені посунути це.

Вони прибрали з дороги два старих ліжкових каркаси, відчинили чергові замкнені двері. Товариство славилося погодною магією, artium tempestate, яку вони застосовували для всього, починаючи від маніпуляцій з продуктами до коливань результатів важливих матчів. Відколи вони переїхали на Лінвуд, їм не вдавалося викликати бодай легесенький вітерець. Ніхто не знав, що саме створило гробниці, але нові неможливо було просто взяти й збудувати. У цьому світі були місця, яких магія уникала, на кшталт безбарвних, схожих на місячні ландшафти, рівнин Національної алеї у Вашинґтоні, округ Колумбія, та місця, які притягували її до себе, як-от Центр Рокфеллера на Мангеттені чи Французький квартал у Новому Орлеані. У Нью-Гейвені була надзвичайна концентрація місць, де магія немов збиралася й намотувалася, як солодка вата на паличку.

Сходи, якими вони спускалися, спіраллю збігали донизу, ведучи до трьох підземних поверхів, — із кожною сходинкою гудіння дедалі гучнішало. На нижніх поверхах майже не залишилося на що подивитися: порохняві, набиті ватою опудала тварин із нью-гейвенського зоопарку, що їх у свої божевільні деньки придбав заради сміху Джей Пі Морґан; старі електропровідники із загостреними металевими кінцями, що немов з’явилися з класичного фільму про чудовиськ; порожні діжки та вкриті тріщинами скляні баки.

— Акваріуми? — запитала Алекс.

— Чайники для бур.

Саме тут студенти «Святого Ельма» варили погоду. Хуртовини, від яких злітали ціни на акції, посухи, які випалювали урожай, сильні вітри, спроможні потопити військовий корабель.

Тут гудіння було гучним — невпинний електричний стогін, від якого в Дарлінґтона волосся на руках стало дибки, а зуби завібрували в унісон.

— Це що? — перекрикуючи галас і затуляючи вуха долонями, поцікавилася Алекс.

Досвід підказував Дарлінґтонові, що це не знаменувало нічого хорошого. Гудіння наповнювало повітря й проймало підлогу. Якщо залишатися там достатньо надовго, можна збожеволіти.

— Товариство «Святого Ельма» роками засідало тут, викликаючи шторми. З якихось незрозумілих причин негоді подобається повертатися.

— І коли це трапляється, викликають нас?

Хлопець повів Стерн до старого закритого плавкого запобіжника. Ним давно вже не користувалися, проте пилюки на ньому майже не було. Дарлінґтон витягнув з торби срібний флюгер.

— Простягни руку, — попросив він. Поставив флюгер дівчині на долоню. — Дмухни на нього.

Алекс скептично витріщилася на Деніела, а тоді видихнула повітря на срібні веретеноподібні стрілки. Флюгер завалився, як сновида в мультику.

— Ще разок, — підказав хлопець.

Флюгер повільно закрутився, упіймавши подих, а тоді став обертатися на долоні Алекс так шалено, наче потрапив у бурю. Дівчина відсахнулася. У променях Деніелового ліхтарика видно було, як волосся здіймається над її головою електрично-вітряним німбом, через який здавалося, наче навколо дівочого обличчя кишать чорні змії. Дарлінґтон пригадав Алекс на вечірці «Рукопису», загорнуту в ніч, і вимушений був двічі кліпнути, відганяючи цю картинку з уяви. Спогади поверталися вже не вперше, постійно залишаючи його збентеженим, непевним, чи це ще животіє ганьба тієї ночі, чи він побачив щось справжнє, щось, від чого слід було відвести погляд.

— Дозволь флюгеру закрутитися, — наказав він. — А потім можеш гупнути по перемикачах. — Він швиденько натиснув на них, не пропустивши жодного з довгої вервечки. — І завжди надівай рукавички.

Його палець торкнувся останнього перемикача — і гудіння переросло у високий вереск, що заповзав простісінько в череп, пронизливий невдоволений лемент примхливої дитини, яка не хоче лягати спати. Алекс скривилася. З носа потекла цівка крові. Дарлінґтон відчув щось вологе на губах, і зрозумів, що в нього теж пішла носом кров. А потім — трісь — кімнату осяяло яскраве світло. Флюгер полетів, із дзенькотом відбився від стіни, і здалося, неначе цілий будинок зітхнув, коли гудіння раптово вщухло.

Алекс із полегшенням здригнулася, і Дарлінґтон простягнув їй чисту хустинку, щоб вона витерла носа.

— І це нам треба робити щоразу, коли псується погода? — перепитала дівчина.

Дарлінґтон торкнувся свого носа.

— Раз чи двічі на рік. Іноді рідше. Енергія мусить кудись виходити, і якщо ми не задамо їй напрямок, здійметься чимала хвиля.

Алекс підняла пожмаканий флюгер. Кінчики його срібних стрілок дещо розплавилися, а серцевинка погнулася.

— А із цим що?

— Покладемо його в тигель і додамо трохи розріджувача. Він відновиться приблизно за сорок вісім годин.

— І все? Це вся наша робота?

— Уся. Лета має сенсори на всіх нижніх поверхах Розенфельду. Коли негода повертається, Доус отримує сигнал. Завжди принось із собою флюгер. Завжди надівай рукавички і взувай чоботи. Нічого складного. А тепер можеш повернутися до... до чого ти повернешся?

— До «Королеви фей»[72].

Дарлінґтон закотив очі, нишком глипнувши на двері.

— Співчуваю. Спенсер такий нудний, що аж гидко. Про що пишеш роботу?

Це його не надто цікавило. Він хотів, щоб Алекс залишалася спокійною. Хотів сам залишатися спокійним. Адже в тиші, що настала після гудіння негоди, почув чиєсь дихання.

Хлопець повів Алекс назад уздовж проходів із запилюженого скла та якихось поламаних машин, а сам прислухався і прислухався.

Краєм вуха він чув, як Алекс розповідає про королеву Єлизавету і те, як хтось там з її групи змарнував добрих п’ятнадцять хвилин, розпинаючись про те, що всі видатні поети були шульги.

— Це, вочевидь, не так, — озвався хлопець.

Дихання було глибоким і розміреним, наче якесь створіння відпочивало, і його легко було сплутати зі звуками вентиляції в будинку.

— Наш викладач теж так каже, але, думаю, той хлопчина сам шульга, тож він не вгавав, просторікуючи, як раніше їх змушували писати правою рукою.

— Якщо ти шульга, це вважали впливом демонів. Нечестива рука і всіляке таке.

— А так було?

— Що було?

— Це було ознакою впливу демонів?

— Анітрохи. Демони амбідекстери.

— Нам колись доведеться змагатися з демонами?

— Аж ніяк. Демони ув’язнені десь у пеклі за Серпанком, а якщо комусь із них удасться вирватися звідти, — нам стільки не платять.

— А нам платять?

— Прикинь!

Там, у кутку, темрява здавалася глибшою, ніж мала, — тінь там не була тінню. Це портал. У підвалі Розенфельд-голлу. Там, де йому не слід бути.

Дарлінґтон відчув полегшення. Те, що він вважав диханням, напевно, було подувом вітру