Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Той, хто бажає знеболювального, поводиться інакше, ніж той, хто прагне сп'яніння фантазера. Перший шукає не товариства, а самотності. Він стоїть ближче до залежності, тож намагається приховати власні дії; йому також чужа періодичність свят. «Прихований пияк» вважається підозрілим типом.

Той хто за звичкою доводить себе до тяжкого сп'яніння, приречений робити все потай, оскільки наркотики майже завжди походять із темних джерел. Їхнє вживання веде у зону нелегальності. Тож коли такий сп'янілий вже не цурається публіки, то це може бути ознакою початкової анархії. Так, після Першої світової війни можна було спостерігати в кав'ярнях наркотизованих, які «втуплювалися поглядом у порожнечу».

Сп'янілий уникав товариства не лише тому, що боявся його з різних причин. Він за своєю природою потребував самотності; його сутність націлена не на те, щоб ділитися з кимось, вона має приймальну, реципієнту природу. Він ніби сидить перед магічним дзеркалом, нерухомий, заглиблений в самого себе, а отже, завжди є ця самість, якою він насолоджується, або у вигляді чистої ейфорії, або у вигляді картини світу, яку формує його єство й повертається, заливаючи його. Існують лампи, чиє флуоренсцентне світло здатне перетворювати сірий камінь у золотий самородок.

Бодлер, який називає гашиш «зброєю для самогубства», згадує серед інших його впливів надзвичайний холод після вживання наркотика, який він зараховує до «класу самотніх радостей». Це замерзання, яке викликають також інші психоделіки, має не лише фізичну природу. Воно є також ознакою самотності.

Нарцис був сином річкового бога та німфи Ліріопи. Мати була зачарована його красою та водночас жахалася його байдужості. Турбуючись про долю сина, Ліріопа звернулася за порадою до провидця Тіресія й почула від нього пророцтво: твоєму синові, якщо він не познайомиться із самим собою, судилося довге життя. Загадкові слова здійснилися, коли Нарцис одного дня повернувся з полювання й, спраглий, схилився над джерелом і побачив у ньому своє відображення. Юнак закохався у фантом й ятрив самого себе через невгамовну пристрасть до власного відображення, аж поки не загинув. Боги перетворили його на квітку з п'янким запахом, у нарцис, який донині носить це ім'я, а його квіти часто схиляються над тихою водою.

Напевне, від міфу про Нарциса, як і від багатьох інших, залишилися самі рудименти; головною його темою, як виглядає, була туга, що погубила також і німфу Ехо, яка даремно прагнула обіймів Нарциса й занапастила себе від журби — від неї залишився самий лише голос.

Нарцис побачив самого себе, але не впізнав. Над храмом Аполлона у Дельфах було написано «Пізнай самого себе!» Як багато хто до і після нього, Нарцис зазнав поразки перед цим найскладнішим завданням; він даремно шукає самого себе у своєму дзеркальному відображенні. Слово «пізнати» має подвійне значення; Нарцис наважується на еротичну пригоду так само, як Фауст наважився на духовну.

Саме ця самоїдна туга є особливою рисою наркотика та насолоди від його споживання; жага постійно відстає від насичення. Картини ваблять, як пустельні міражі; спрага стає пекучішою. Ми можемо порівняти це зі спуском у грот, який розгалужується в лабіринт із усе вужчими та непрохідними ходами. Там нам загрожує доля Еліса Фребома, героя Гофманового оповідання «Фалунські копальні». Він не повертається назад, він втрачений для світу; і таке саме трапилося з ченцем із Гайстербаха[46], який заблукав у лісі й знайшов дорогу до свого монастиря лише через триста років. Цей ліс є часом.

Речовини, що створюють наркотичне сп'яніння, ми вважаємо витонченішими, етеричнішими, ніж ті, які напружують волю. Фауста після великої змови в нічному кабінеті спершу ведуть до грубих пияків у погріб Ауербаха[47], і лише потім до відьомської кухні.

Ми говоримо про «наркотичний запах». Це слово походить від грецького ναρκóω — «я знеболюю». На півдні є вид нарцисів, запах яких вважається небезпечним. Ейфорія і втрата відчуття болю настають після вдихання невловних субстанцій, таких як звеселяючий газ або ефір, що на рубежі дев'ятнадцятого і двадцятого століть увійшов у моду як засіб насолоди і якому Мопассан присвятив свою розвідку. В класичній магії постійно згадується дим, який не лише мав наркотичні властивості, але ще й був добрим медіумом для візій, викликаних ним. Схожі сцени подибуємо в «Тисяча і одній ночі», а також у таких авторів, як Казотт[48], Гофман, По, Кубін[49] та інших.

Можна припустити, що ця сторона сп'яніння, обернена до споглядання, є водночас і якісно значущішою. Якщо ми хочемо скласти собі уявлення про це, то маємо звернутися до спільного кореня, з якого походять такі різні форми уяви. Той ризик, на який ми йдемо, вживаючи наркотик, полягає в тому, що ми заторкуємо основоположну силу буття, а саме — час. І це відбувається різними способами: залежно від того, вдаємося ми до стимуляції чи седативного ефекту, ми розтягуємо або стискаємо час. А з цим, своєю чергою, пов'язаний огляд простору: тут потяг, рух до того, щоб зростати в ньому, а там — застиглість магічного світу.

Якщо час ми порівняємо з потоком, як то робили з давніх-давен, то при стимуляції він нібито звужується й тече швидше, у вирах і каскадах збігає в долину. За ним слідують думки, міміка і жести; той, хто перебуває в стані такого сп'яніння, думає і діє спритніше й імпульсивніше, ніж тверезий, а також менш прогнозовано.

Під впливом седативних речовин час, навпаки, сповільнюється. Потік плине спокійніше; береги відступають. З початком анестезії свідомість дрейфує, як човен у морі, берегів якого більше не видно. Час стає безбережним; він стає морем.

Так з'являються безкінечні опійні сновидіння, які описує де Квінсі[50]. Він марить про те, що «тисячоліттями похований у нутрощах пірамід». У «Suspiria de Profundis[51]», збірці есеїв, яка з'явилася друком через чверть століття після його «Сповіді», він озирається подумки на це неймовірне розширення часу і каже, що для того, аби його описати, забракне навіть астрономічних масштабів. «Так,