Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Відчуття віддаленості від людського сприйняття часу підтверджується також іншими, наприклад Кокто[52]: «Tout се qu'on fait dans la vie, même l‘amour, on le fait dans le train express qui roule vers la mort. Fumer l'opium, c'est quitter le train en marche, c'est s'occuper d'autre chose que de la vie, de la mort[53]».

Час плине швидше на анімалістичному полюсі та повільніше — на вегетативному. Звідси також відкривається зв'язок наркотичних речовин з болем. Більшість людей знайомі з наркотичними речовинами завдяки їхнім анестезійним властивостям. Пов'язані з такими наркотиками почуття щастя та ейфорія входять у звичку. Те, що депресивні люди стають особливо легкою здобиччю морфію, пояснюється тим, що для них саме існування сприймається як щось болюче.

Багато наркотичних речовин є водночас психоделіками. Зертюрнер[54], який у 1803 році ізолював морфій, відділяв обезболювальні можливості опію від ейдетичних[55]. Цим він допоміг незліченній кількості стражденних, але й водночас викрав у макового соку, як його оспівав Новаліс, його барви.

Той, хто прагне світу образів, не хоче від наркотиків ні уникнення болю, ні ейфорії; він шукає психоделіків. Ним керує не страх перед стражданнями, а вища допитливість, можливо, навіть безцеремонність. У середньовічному світі чар і відьом свою роль відіграють і алкалоїди: заклинання за допомогою трунків, мазей та парів, мандрагори, дурману, блекоти.

Відьомські чари в ті часи зараховувалася до найтяжчих злочинів. З'яви здавалися правдоподібнішими, ніж сьогодні. Для Фауста царство духів, хоча й уже стало духовним світом, залишалося ще «не відгородженим», він переймався лише тим, чи вдадуться чари. Релігійні та моральні сумніви його вже не мордують.

Подібним чином перед необтяженою людиною духовного складу постає сьогодні питання про те, що можуть принести наркотики. Для такої людини не йдеться про підвищення моторних сил, щастя або безболісність. Для неї не йдеться навіть про гостроту та витонченість погляду, а так само, як і у фаустівському кабінеті, тут ідеться про «входження[56]».

Це входження не означає, що стають відомими нові факти. Так само не йдеться про збагачення емпіричного світу. Фауст прагне вийти зі свого кабінету, в якому все своє життя залишатиметься Ваґнер і почуватиметься при цьому щасливим. «Нехай я знаю багато, але хочу знати все» — і тут немає кінця-краю, і в цьому сенсі навіть відкриття Америки належить до тих самих фактів; жоден космічний корабель не виводить назовні зі свого світу.

Жодне прискорення, навіть якщо воно несе аж до зірок, не може спростувати праформулу «від себе не втечеш». Це стосується також зростання життєвої сили. Мультиплікація, ба навіть піднесення до ступеня не змінюють натурального числа. Від того, хто входить, очікується щось інше, ніж зростання динамічного або вітального роду. У всі часи від нього очікували примноження, доповнення, докладання. Це означає не піднесення до ступеня, а додавання.

При замовляннях за допомогою аскези чи іншого способу раніше не виникало сумніву, що в цьому випадку входить щось чужорідне. Відтоді мислення здобуло владу, перед якою таке переконання може захищатися лише в ар'єргарді. Все це набуває лише дзеркального значення: те, що входить, з'являється ззовні чи зсередини, тобто воно походить з усесвіту чи з власної глибини.

Вирішує не та точка, куди поміщено зонд, а та, якої він досягне. Там з'ява переконує з такою силою, що про питання щодо її реальності, вже не кажучи про походження, не залишається ні простору, ні потреби. Там, де для забезпечення реальності потрібні причини, авторитети чи навіть засоби влади, з'ява вже наперед втратила свою владу; вона виглядає лише як тінь або відлуння. Тоді як налаштованість має бути завжди.

Рослина як автономна влада

Коли зливаються разом соки рослинного й тваринного походження, тоді утворюються нові молекули, формуються ланцюжки й кола найрізноманітнішого виду. Віднедавна нам вдалося трохи роздивитися ці делікатні побудови — якби ми цього не могли, то, по суті, змінилося б небагато, а може, й нічого. Можливо, що такий погляд на речі, як то дехто припускає й багато хто відчуває, відволікає нас від чогось важливішого.

Те, що деякі з цих молекул живлять тіло, а інші нейтрально проходять повз, викликає мало заперечень, як і той факт, що ще інші молекули призводять до впливів душевного характеру. Саме на такому сприйнятті ґрунтується індіанське розрізнення між щоденною та божественною їжею, подібно до високих культур, де розрізняють природні та освячені субстанції.

Питання, чи ці впливи щось провокує, чи вони самі «вступають» у гру, виводить нас за межі проблем психологів та хіміків. Якщо ми визнаємо рослину як автономну владу, яка вступає в дію, щоб ввести в нас корені й квіти, ми віддалимося на кілька градусів від викривленої перспективи, яка помилково вважає, що дух є монополією людини й не існує поза нею. Новий світогляд має йти слідом за планетарною нівеляцією; це завдання, яке візьме на себе наступне сторіччя. Підготувати його покликані нігілістичні та матеріалістичні теорії; саме звідти йде незбагненна сила переконання їхніх внутрішних супротивників. Врешті під час бурі, яка вириває з корінням дерева та зриває дахи будинків, ми не бачимо виру безвітряної далечіні — те саме стосується й часу.

Ми рухаємося тут на межі суперечок про причастя, якими переймалися уми протягом тисячі років і нині лише загострюються. Йдеться про вино і хліб, про різницю між присутністю і наближенням. Коли справді щось відбувається, грубі й тонкі розрізнення відпадають. Адже вони не проникають «углиб природи». Ми можемо надати будь-який можливий обсяг як «тому, що є», так і «тому, що означає»; власне кажучи, вони зустрічаються в одному пункті. Навіть у час сутінок [церковної] інституції причастя ще щось «означало» за межами своєї дійсності, хоч і на вищому рівні наближення.

Сьогодні нас діймають інші турботи, насамперед, щоб на цьому шляху до нас знову не прокралися