Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Олег чомусь залишається стояти коло мене.

— Я тут ненароком почув… Роботу шукаєш? — Не дивлячись на мене, раптом цікавиться він.

— Може, і шукаю. Вам яке діло? — намагаюся триматися якомога невимушено.

Тітов ігнорує в’їдливу репліку та продовжує ставити мені запитання, які його цікавлять, про спеціалізацію, вік, сімейний стан.

— Тримай візитівку. Подзвони у понеділок по вказаному номеру. Є в мене для тебе вакансія.

Мої брови здивовано пливуть вгору, проте я не спішу погоджуватися.

— Ще вдень я не викликала у вас захоплення, особливо мої навички водіння автомобілем. Чого раптом така люб’язність?

— Обожнюю допомагати таким красуням, як ти, — Олег встигає підморгнути мені, перш ніж піти назустріч Андрію, який вже повертається від машини.

Стою і дивлюся на те, як два чоловіки, які по своєму мені небайдужі, тиснуть одне одному руки та розходяться у різні боки. Андрій поспішає до мене, Олег — тікає геть.

— Звідки ти знаєш цього чоловіка? — цікавлюсь я в Андрія, коли він стає поруч.

Мене долає якесь бентежне передчуття. Дві зустрічі за день з людиною, яку востаннє бачила аж вісім років тому, вважати звичайною випадковістю язик ніяк не повертається.

— Це Олег Тітов — мій новий клієнт. Вибач, не думав, що він раптом повернеться. Після засідання суду виявилося, що у нього тут неподалік якісь справи, тож я запропонував його підвезти. Ви знайомі?

Виправляю Андрієві краватку, яка негарно скосилася. Вже жалкую, що взагалі наважилась спитати в нього про Олега.

— Ну, як сказати знайомі. Коли я їхала забирати Тіма з тренування, він підрізав мене на дорозі. Біля «Арени» ми перекинулися парою слів, щодо моїх «куплених» прав. А зараз візитівку вручив, бо є вакансія для мене. Дивний він якийсь. Навіть не поцікавився про мій досвід, про минулу роботу. Сказав лише, щоб зателефонувала у понеділок.

— О, так, — з посмішкою додає Андрій, огортаючи руками мою талію. — Олег буває різкуватим у спілкуванні, не зважай на це. Щодо вакансії нічого не скажу, треба дзвонити. В Тітова є фірма, яка займається організацією різних спортивних змагань. І незабаром, наскільки я чув, він обійме посаду генерального директора місцевого футбольного клубу.

— Хіба він не чинний спортсмен? — запитання вилітає з мого рота, перш ніж я його усвідомлюю.

Та щоб мене чорти вкусили! Я ж тільки-но сказала Андрію, що гадки не маю хто такий Тітов. Подумки даю собі ляпаса за неуважність.

— Був у минулому. А ти звідки знаєш? — Андрій підозріло зиркає на мене.

Відчуваю долонями, як усе його тіло кам’яніє від напруги.

— Він такий накачаний, тож я і припустила, що він певно спортсмен якийсь, —  намагаюся говорити спокійно, дивлячись Андрію в очі.

Знаю, що моє пояснення звучить дурнувато, проте сподіваюся, Андрій вибачить мені цю маленьку брехню.

— Як гадаєш, яку вакансію він може мені запропонувати?

Андрій знизує плечима.

— Уявлення не маю. Подзвони в понеділок та дізнайся усе. Ніхто ж не змушує тебе погоджуватися на роботу прямо зараз.

Погоджуюся з Андрієм легким кивком. Відводжу сором’язливо очі, тулюся ближче.

Я йому брехала. Вперше за час наших стосунків. Але лише через те, що правда про батька Тимура — це мій червоний прапорець. Я нікому не розповідаю, що син — наслідок дурної, легковажної поведінки за часів студентства. Єдині люди, хто знають правду, — це батьки та подруга Юля.

З Андрієм ми зустрічаємося вже майже два роки. Наше знайомство — цілковитий збіг обставин. Я прийшла до суду, щоб підтримати подругу, яка тоді розлучалася зі своїм першим чоловіком. Андрій був її адвокатом. Він місяців бився з  впливовим бізнесменом за частку Юліного майна, яка мала відійти їй за законом після розлучення.

— Яно, він красень, до того ж розумни-и-ий. Чого носа крутиш? Я б сама з таким закрутила роман, але Андрієві ти сподобалася. То ж не зволікай, подружко. Настав час змісти павутиння з твоєї квіточки, — час від часу підтрунювала наді мною подруга.

Тривалих стосунків та той час я дійсно не мала. Були якісь поодинокі побачення, але далі діло не йшло. Як тільки-но я усвідомлювала, що чоловік навпроти бажає лише покохатися, мене  вивертало від огиди і я втрачала будь-який інтерес до подальшого з ним спілкування.

Я працювала помічницею вітчима у його фірмі, допомагала йому з перекладами угод, технічних інструкцій тощо. Одноманітність буднів мене почала пригнічувати, то ж я зрештою погодилась піти на побачення з Андрієм.

Я нічого не втрачу, якщо поспілкуюся з ним пів години чи годину. Він наче дійсно не схожий на інших чоловіків, з якими я мала згоду познайомитися. Попри серйозність та наполегливість, яка притаманна його роботі, Андрій ще й на диво терпляча людина.

Я заздалегідь готувалася до того, що з Самсоновим теж не станеться дива, і  мені доведеться через силу допивати свою каву, перш ніж піти. Повторювала подумки завчену фразу про те, що, на жаль, ми не підходимо одне одному, бажаю тобі успіху у пошуку тієї самої.