Читати книгу - "Трістрам Шенді"

Що з цього вийшло і яка катастрофа спіткала Йорика, ви прочитаєте в наступному розділі.

Розділ XІІ

Заставник і позикодавець менше відрізняються один від одного місткістю своїх гаманців, ніж насмішник і висміяний місткістю своєї пам’яті. Але ось у чому порівняння між ними, як кажуть схоліасти, йде на всіх чотирьох (що, до речі кажучи, на одну чи дві ноги більше, ніж можуть похвастати деякі з кращих порівнянь Гомера): – один дістає за ваш рахунок гроші, інший збуджує на ваш рахунок сміх, і обоє про це більше не думають. Тим часом відсотки в обох випадках ідуть і йдуть; – періодичні або випадкові виплати їх лише освіжають пам’ять про скоєне, поки зрештою, в недобру годину, – раптом з’являється до того й іншого позикодавець і своєю вимогою негайно повернути капітал разом з усіма відсотками, що наросли до цього дня, дає відчути обом усю широту їх зобов’язань.

Оскільки (я ненавиджу ваші якщо) читач має ґрунтовне знання людської природи, то мені немає чого розводитися про те, що мій герой, залишаючись невиправним, не міг не чути час від часу таких нагадувань. Сказати по правді, він легковажно заплутався в безлічі дрібних боргів, на які, всупереч багаторазовим застереженням Євгенія [29], не звертав ніякої уваги, вважаючи, що, позаяк робив він їх не лише без жодного злого наміру, – але, навпаки, від чистого серця та по душевній простоті, з бажання весело посміятись, – усі вони з часом забуті будуть.

Євгеній ніколи з цим не погоджувався і часто говорив своєму другові, що рано чи пізно йому неодмінно доведеться за все розплатитись, і притому, – часто додавав він із сумним побоюванням, – до останнього фартинга.[30] На це Йорик із властивою йому безпечністю звичайно відповідав: – ба! – і якщо розмова відбувалася де-небудь у відкритому полі, – стрибав, скакав, танцював, і тим справа кінчалась; але якщо вони розмовляли в тісному куточку біля каміна, де злочинець був наглухо забарикадований двома кріслами та столом і не міг так легко ушитись, – Євгеній продовжував читати йому нотацію про обачність приблизно в таких словах, тільки трохи більш доладно:

«Повір мені, дорогий Йорику, ця безтурботна жартівливість рано чи пізно втягне тебе в такі утруднення та прикрості, що ніяка запізніла розсудливість тобі потім не допоможе. – Ці витівки, бачиш, дуже часто призводять до того, що людина висміяна вважає себе людиною ображеною, з усіма правами, що з такого становища для неї випливають; уяви собі її в цьому світлі, та перерахуй його приятелів, його домочадців, його родичів, – і додай сюди натовп людей, які зберуться навколо нього з почуття загальної небезпеки; – так зовсім не буде перебільшенням сказати, що на кожні десять жартів – ти придбав сотню ворогів; але тобі цього мало: доки ти не переполохаєш рій ос і вони тебе не пережалять мало не до смерті, ти, очевидно, не заспокоїшся.

«Я ні краплі не сумніваюся, що в ці жарти шанованої мною людини не поміщено ні краплі жовчі або зловмисності, – я вважаю, знаю, що вони йдуть від чистого серця і сказані були тільки для сміху. – Але ти зрозумій, дорогий мій, що дурні не бачать цієї відмінності, – а негідники не хочуть її позавіч пускати, і ти не уявляєш, що означає розсердити одних або підняти на сміх інших: – варто їм тільки об’єднатися для спільного захисту, і вони поведуть проти тебе таку війну, друже, що тобі стане тоскно й ти життю не радий будеш.

«Помста пустить з отруєного кута чутку, що ганьбить тебе, її не спростують ні чистота серця, ні найбездоганніша поведінка. – Благополуччя дому твого похитнеться, – твоє добре ім’я, на якому воно трималося, спливе кров’ю від тисячі ран, – твою віру буде поставлено під сумнів, – твої справи будуть приречені на наругу, – твою дотепність буде забуто, – твою вченість утоптано в багно. А для фіналу цієї твоєї трагедії Жорстокість і Боягузтво, двоє розбійників-близнюків, найнятих Злостивістю і підісланих до тебе в темряві, спільно накинуться на всі твої слабкості й промахи. – Кращі з нас, милий мій, проти цього беззахисні, – і повір мені, – повір мені, Йорику, коли на догоду особистій помсті приноситься в жертву безневинна та безпорадна істота, то в будь-яких нетрях, де вона заблукала, неважко набрати хмизу, щоб розвести вогнище та спалити її на нім».

Коли Йорик слухав це похмуре пророцтво про гірку долю, що загрожує йому, очі його зазвичай зволожувались і в погляді з’являлась обіцянка, що віднині він їздитиме на своїй конячці обачніше. – Але, на жаль, надто пізно! – Ще до першого дружнього застереження проти нього вчинилася змова на чолі з *** із ****. – Атаку, зовсім так, як передбачав Євгеній, було здійснено зненацька і при цьому з такою немилосердністю з боку ворогів, які об’єднались, – і так несподівано для Йорика, що зовсім і не підозрював про те, які підступи проти нього замишляються, – що в ту саму хвилину, коли ця славна, безтурботна людина розраховувала на підвищення по службі, – вороги підрубали його під корінь, і він упав, як це багато разів уже траплялося до нього з найдостойнішими людьми.

Все ж деякий час Йорик бився найдоблеснішим чином, але зрештою, зломлений чисельною перевагою і знесилений тяготами боротьби, а ще більше – зрадницьким способом її ведення, – кинув зброю, і хоча на вигляд він не втрачав бадьорості до самого кінця, все-таки, на загальну думку, помер, убитий горем.

Євгеній також схилявся до цієї думки, й ось із якої причини:

За декілька годин перед тим, як Йорик сконав, Євгеній увійшов до нього з наміром востаннє поглянути на нього і востаннє сказати йому прощай. Коли він відсмикував запону і запитав Йорика, як він почувається, той подивився йому в обличчя, взяв його за руку – і, подякувавши його за багато знаків дружніх почуттів, за які, за словами Йорика, він знову і знову йому дякуватиме, – якщо їм судилося зустрітися на тому світі, – сказав, що через декілька годин він назавжди вислизне від своїх ворогів. – Сподіваюся, що цього не станеться, – відповів Євгеній, заливаючись слізьми і найніжнішим голосом, яким коли-небудь говорила людина, – сподіваюся, що не станеться, Йорику, – сказав він. – Йорик заперечив поглядом, спрямованим догори, і слабким потиском руки Євгенія, і це було все, – але Євгеній був уражений у саме серце. – Годі, годі, Йорику, –