Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Король ніколи не залишав двері до свого кабінету відчиненими — це було непорушне правило, на яке він наполегливо наголошував. Принц завмер, намагаючись почути будь-які звуки, які могли би видати що-небудь незвичайне. Замок спав, але ніч, насичена шепотом старих стін і холодним вітром, що проникали через щілини, не створювала відчуття безпеки. Вона наповнювала повітря неспокійною атмосферою.

Обережно, мов примара, Рагнальд наблизився до дверей. Останній крок — і раптом біля  кімнати батьків спалахнуло світло. Серце принца прискорилося, він розумів, що хтось з батьків не спить. Не вагаючись ані секунди, він різко пришвидшився, як тільки міг. Навички, здобуті під час численних спроб непомітно потрапити до своєї кімнати після покарань, сьогодні таки принесли результат.

Рагнальд біг, але настільки тихо, що король навіть не звернув уваги. Усі думки принца були спрямовані лише на одне — пройти ще кілька кроків і потрапити до свого ліжка, де він нарешті зможе відпочити від нескінченних турбот і підготуватися до нових випробувань, що чекатимуть його наступного дня.

***

Прокинувшись серед ночі, король відчув неспокій, який не давав йому поринути в сон. Щось було не так, але що саме — він не міг зрозуміти. Полежавши кілька хвилин, щоб заспокоїти свої думки, він все ж вирішив перевірити коридор і кабінет. Дружина мирно посапувала поруч, не турбуючи його спокій.

Король не був старим — він був в найкращій формі, і його привабливість не залишала байдужими навіть молодих жінок. Та він давно віддав своє серце своїй королеві, право бути з якою він виборов у протистоянні з власним батьком. Легко поправивши ковдру на дружині, він одягнув халат і вийшов з кімнати.

Біля дверей стояла свіча і кресало для розпалу — все, що було потрібно королю для нічної роботи, адже це не був перший раз, коли він покидав спальню вночі. Запаливши свічку, він почув дивний шурхіт. "Миші?" — промайнуло в його голові. Можливо цей шурхіт не давав йому спати. Та все ж вирішив перевірити кабінет.

Здивовано побачивши відкриті двері кабінету, король обережно підійшов до них, відчуваючи невеликий холод, що проникав крізь стіни замку. Король оглянув коридор і підхопив підсвічник, це звісно не меч, але якщо огріти когось ним то можна нашкодити. Обережно зайшов в кімнату освічуючи кімнату свічкою, спочатку заглянув за двері але там нікого не було. Світла свічки було достатньо щоб зрозуміти що кабінет пустий. Легкий шурхіт за столом привернув увагу чоловіка крадучись він направився туди. Заглянувши за стіл на його кріслі спав рудий кіт, якого так сильно любила його королева.

- Ану брись звідси. - Трохи роздратовано, він скинув кота, щоб він не залишав шерсть на кріслі, але кіт лише незадоволено м’яукнув і покинув кімнату.

Закривши двері кабінету, король на кілька секунд завмер, вдивляючись у темряву коридору, наче шукаючи відповіді на питання, що терзали його душу. Він вагався. Чи повернутися назад до спокійної спальні, чи піти далі?

Врешті він важко зітхнув і вирушив вгору. Кроки відлунювали по порожньому коридору, і холодні стіни здавалися мовчазними свідками його внутрішніх сумнівів.

Піднявшись на третій поверх, він підійшов до дверей сина. За ними була тиша. Та все ж король вирішив заглянути всередину. Речі не розкидані. Король принюхався, чи не має запаху алкоголю — повітря було чистим.

Тільки спокій, що наповнював кімнату.

Він замер на кілька секунд, спостерігаючи за сином, і раптом зрозумів, що більше нічого не шукає.

Спокій.