Читати книгу - "Глибина третьої ночі, Віталій"

Світанок у Звонові не приніс полегшення. Сіре, важке світло, що просочувалося крізь щілини у віконницях, лише підкреслювало гнітючу атмосферу хати Михайла. Повітря було густим, просякнутим відлунням нічних жахів. Орест не спав ані хвилини, прислухаючись до кожного звуку, готовий до будь-якої несподіванки. Влад, хоч і намагався триматися бадьоро, виглядав блідим і виснаженим. Його журналістський запал, здавалося, дещо пригас під тиском реальності, що виявилася страшнішою за будь-які легенди.

– Ти впевнений щодо цієї Лисої гори? – голос Влада був хрипким. Він сидів за столом, машинально перебираючи свої нотатки, хоча погляд блукав десь далеко. – Після того, що було… може, варто викликати підмогу? Поліцію?

Орест похитав головою, перевіряючи саморобний спис – міцну палицю з надійно примотаним кухонним ножем, який він забрав із собою. Не найкраща зброя, але краще, ніж нічого. – І що ми їм скажемо? – гірко посміхнувся він. – Що бачили дівчинку-привида і чули шепіт з-під підлоги? Нас приймуть за божевільних. До того ж, звідси до найближчого райцентру пів дня їзди по такій дорозі. Поки вони доберуться, може бути запізно. Для Михайла. Для нас.

– А якщо він уже… – Влад не договорив, але Орест зрозумів.

– Я маю дізнатися, – твердо відповів Орест. – І той щоденник… Якщо там хоч половина правди, то поліція тут не допоможе. Це щось давнє, і селяни – частина цього. Вони будуть мовчати. Або брехати.

Влад зітхнув, провівши рукою по скуйовдженому волоссю. – Гаразд. Твоя правда. Але якщо ми йдемо на Лису гору, треба бути готовими до всього. Я візьму камеру. Якщо щось піде не так, принаймні, залишиться запис.

– Бери, – кивнув Орест. – Але головне – дивись в обидва. І тримайся поруч.

Вони зібрали нехитрі припаси: залишки хліба, консерви, знайдені в хаті Михайла, флягу з водою. Орест також прихопив ліхтарик, сірники та старий компас брата. Сонце вже піднялося над верхівками смерек, коли вони вийшли з хати, ретельно замкнувши за собою двері.

Село здавалося вимерлим. На вулицях – жодної душі. Лише дим із кількох коминів ліниво тягнувся до неба та важкі, ворожі погляди з-за фіранок на вікнах. Коли вони проходили повз крамницю, двері раптом відчинилися, і на порозі з'явилася продавчиня. Її обличчя було сірим, очі запаленими.

– Не ходіть туди, – тихо, але настійливо промовила вона. – На Лису гору. Не треба. Там смерть.

– Ми шукаємо Михайла, – відповів Орест. – Може, ви знаєте, що з ним?

Жінка злякано озирнулася, ніби боялася, що її хтось підслуховує. – Його забрали. Вони забрали. Як і інших… до нього. Не йдіть за ним. Це марно. Тільки себе погубите.

– Хто – вони? – натиснув Влад, намагаючись увімкнути диктофон.

Але жінка лише похитала головою і швидко зникла за дверима, що з глухим стуком зачинилися.

– Схоже, попередження стають дедалі відвертішими, – пробурмотів Влад.

Стежка на Лису гору, якщо її можна було так назвати, починалася за селом і швидко губилася серед густих заростей папороті та ожини. Орест орієнтувався за старими прикметами та компасом. Підйом був крутим і виснажливим. Ліс тут здавався ще похмурішим і давнішим, ніж унизу. Могутні стовбури дерев, вкриті сивим мохом, перепліталися гіллям, створюючи суцільний зелений дах, крізь який ледь пробивалося сонячне світло. Тиша була гнітючою, порушуваною лише їхнім важким диханням та хрускотом гілок під ногами.

– Відчуваєш? – раптом зупинився Влад, прислухаючись. – Наче… земля гуде. Ледь чутно.

Орест теж прислухався. Дійсно, звідкись знизу, з-під ніг, долинав ледь вловимий низькочастотний гул, схожий на той, що вони чули вночі, але значно слабший. – Щоденник… – прошепотів він. – «Глибинники, ті, що ходять під землею». Можливо, це їхні ходи.

Чим вище вони піднімалися, тим дивнішою ставала рослинність. Дерева набували потворних, викривлених форм, їхні стовбури були вкриті дивними наростами. На деяких Орест помітив знайому триєдину спіраль, грубо видряпану на корі. Повітря стало помітно холоднішим, хоча сонце вже піднялося досить високо.

– Дивись, – Влад показав на невеликий кам'яний валун біля стежки. На ньому були розкладені почорнілі кістки якоїсь дрібної тварини, утворюючи химерний візерунок. Поруч лежало кілька засохлих квітів.

– Жертва? – припустив Орест. – Або ще одне попередження.

Нарешті, після кількох годин виснажливого підйому, крізь поріділі дерева вони побачили вершину Лисої гори. І на ній – те, що колись було капличкою.

Видовище було моторошним. Старі, напівзруйновані кам'яні стіни, почорнілі від часу та негоди, ледь трималися купи. Дах давно обвалився, залишивши лише кілька гнилих балок, що погрозливо стирчали в небо. Замість вікон – порожні очниці, крізь які гуляв вітер, створюючи протяжне, сумне виття. Навколо каплички не росло нічого, крім хирлявої, сухої трави, хоча трохи нижче схилом починався густий ліс. Уся місцина випромінювала ауру запустіння, древньої скорботи і якоїсь невидимої, але відчутної злої сили.

– Ось вона, – прошепотів Влад, дістаючи камеру. – «Темна каплиця» з моїх записів. Виглядає точнісінько так, як описували.

На одній із вцілілих стін, біля входу, було вибито великий символ триєдиної спіралі. Він був набагато чіткішим і майстерніше виконаним, ніж ті, що вони бачили раніше.