Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Кавярня була майже порожня, але мені хотілося заховатися ще глибше. У куточку, подалі від світла настінних бра, від поглядів і навіть від запахів гарячої кави, які тільки дратували. 
Віка механічно колихала візок, не помічаючи, як синьо-сірі тіні під її очима здавалися глибшими при м'якому освітленні. Я дивилася на неї й думала: як це — згоріти зсередини, але триматися на ногах? 
— І чого ти мовчиш? — Лєра примружилася, накручуючи на палець пасмо свого попелястого волосся.— Сидиш, наче воду в рот набрала. 

Іноді ми вибиралися з подругами “посидіти про життя”, але через заклопотаність бувало це не часто.  
Я стиснула пальці на склянці з лимонадом. Лід вже розтанув, і від напою залишився лише слабкий присмак м'яти на губах. 
— Просто втомилася, — відповіла я, але голос прозвучав надто тихо. 
— Втомилася? — перепитала Лєра, підкреслено дивуючись. — Від чого, Карино? Від правильної роботи, правильної квартири і правильного життя? 
Я стиснула губи. Віка нічого не сказала, лише відвела погляд. Мабуть, боялася, що що ми з Лєрою почнемо сваритися, як це іноді траплялося. 
— Ти як була пай-дівчинкою, так і залишилася. От тільки світ більше не нагороджує за правильність, — вона ковтнула свій лате й зітхнула. — Його більше заводять ті, хто може вкусити, а ще краще шкрябнути, де не очікують. 
— Ну вибач, що я не кусаю людей на роботі. 
— А шкода... — Лєра примружилася. — Але, здається, тебе вже хтось гризе зсередини. 
Я опустила погляд, намагаючись сховати реакцію. Вона завжди бачила більше, ніж треба. 
— Новий начальник? 
Я затримала дихання на секунду, але все одно видала себе. 
— Я ж казала! — вона хитро усміхнулася. — Хто він? 
— Це неважливо. 
— Тоді чому твої щоки такі червоні? 
Я різко видихнула, ніби намагалася вигнати з себе його образ. Його очі. Його голос. Його нахабну усмішку. 
— Колишній однокласник. Не знала, що він там працює.
 — І що, він все ще той самий прищавий підліток? 
Я не відповіла. Перед очима виринуло його смс, де він писав про свої пальці...  
— Ого... — Лєра примружилася. — Не той самий, значить. 
— Ні, — сказала я коротко й зробила ковток лимонаду, ніби могла змити з себе цей спогад. 
— Тоді бережися, — сказала Віка зненацька. Її тихий голос був як лід серед цього вечора. — Старі знайомі — це як тріщини в стінах. Думаєш, вони ніколи не розширяться, поки одного дня все не рухне. 
Її слова зачепили мене сильніше, ніж мені хотілося зізнатися. 
— А може, саме час пустити когось через ці тріщини? — усміхнулася Лєра. — Може, тобі давно час перестати бути правильною? 
Я підвела на них погляд і відчула, як всередині щось повільно змінюється. Віка відводила очі, ховаючи втомлену ніжність у своїх дрібних зморшках. Лєра пила каву, така ж гостра, як завжди. А я... Я відчула, як тонкий ланцюжок правил починає тріщати в мені. 
Стара Карина б не допустила цього. Але стара Карина, здається, вже не керувала мною.

__________

Лєру неможливо було не помітити навіть у напівтемній кав'ярні. Вона завжди виглядала так, ніби її життя — це вечірка, на яку запрошені тільки обрані. Каштанове волосся укладене в недбалі локони, яскраво-червона помада і великі золоті сережки, що блищали при кожному русі голови. Її нігті — довгі, мигдалеподібні, з ідеальним білим френчем. Лєра пахла дорогими парфумами, але в цьому ароматі завжди відчувалося щось небезпечне. Вона була з тих жінок, які могли зламати чоловіка одним лише поглядом. І ніколи цього не соромилася. 
Віка — її повна протилежність. Скуйовджене темно-русяве волосся з першими сивими нитками, зібране у низький хвіст. Обличчя втомлене, але м'яке. Вона завжди пахла молоком, кремом для немовлят і трохи кавою — тією, яку пила літрами, щоб триматися на ногах. Я пам'ятала її ще зі студентських років. Тоді вона була живою, сміялася так голосно, що на неї оглядалися перехожі. А тепер — змучена домогосподарка, яка вчилася говорити пошепки, щоб не розбудити дитину. 
Я дивилася на них і думала: ми наче три різні грані однієї жіночої долі. 
Віка — та, що вибрала сім'ю, але загубила себе між каструлями і памперсами. 
Лєра — та, що тікає від обручок, наче від прокляття, і живе тільки сьогоднішнім днем. 
А я... Я навіть не знала, хто я. 
— Ну так що? — Лєра нахилилася ближче, її очі блищали, як у кішки, що почула шурхіт миші. — Він гарячий? 
Я зробила ковток лимонаду, затримуючи прохолодну рідину в роті, ніби могла погасити цим жар, що знову піднімався десь глибоко в грудях. 
— Нормальний. 
— Нормальний? — Лєра розтягнула слово так, ніби воно було їй противне. — Ти тільки що дивилася на стіну, наче хотіла її з'їсти, коли я спитала про нього. Нормальні хлопці такого не роблять з жінками. 
Я стиснула пальці на склянці. 
— Просто він... інший. 
— Інший, — повторила вона, смакуючи це слово, як своє улюблене вино. — Той, про кого пам'ятають роками? 
Я промовчала. 
— Ох ти ж... — Лєра хмикнула. — Він був твоєю слабкістю в школі? 
— Швидше я була його слабкістю, — зірвалося з губ раніше, ніж я встигла подумати. 
Віка підняла голову від чашки, її втомлені очі дивилися уважно, як у матері, яка звикла розпізнавати брехню в будь-якому голосі. 
— Знущалася з нього? 
— Що? — я відсахнулася, ніби почула щось гидке. 
— Ну... була тією правильною дівчинкою, яка косо дивиться на всіх, хто не вкладається в рамки? — Віка знизала плечима. 
— Просто... я тоді теж грала свою роль, — я відчула, як кров приливає до щік. 
— Отже, він пам'ятає, яка ти була стервозна? — підколола Лєра. 
Я ковтнула повітря, ніби хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. 
А що якщо він чекає, коли я сама впаду в ту яму, в яку колись штовхнула його? 
— Це було давно, — сказала я нарешті. — Діти жорстокі. 
— Діти — так, — погодилася Віка. — Але іноді діти виростають і мріють повернути борги. 
Її слова зачепили мене десь глибоко. 
— Він нічого мені не винен. 
Лєра посміхнулася: 
—  Усі чоловіки люблять гратися. Особливо з тими, хто колись змусив їх відчувати себе слабкими. 
Я хотіла заперечити, але в голові знову зринув його погляд, яким він оцінював, спокушував, і... знущався.