Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Кав'ярня тонула у приглушених вогнях. Світильники під антикварними абажурами випромінювали ніжне, наче медове світло, кидаючи теплі кола на поверхню дерев'яних столів. За склом вікон вечір обгортав місто легкою імлою, а по вологій від дощу дорозі зрідка проїздили авто, лишаючи за собою ледь помітні віддзеркалення фар.  

Пахощі кави перепліталися з ароматом кориці, ванілі та легкої, майже невловимої нотки — можливо, жіночого парфуму, що збереглися від попередніх гостів. Атмосфера ніби тяжіла донизу, створюючи камерний простір, відокремлений від зовнішнього світу. Тут можна було сховатися — або ж відкрити найсокровенніші таємниці.  

Лєра гралася сигаретою, крутячі її між пальцями. Довгі червоні нігті ковзали по білому папері, ніби пестили щось живе. Вона виглядала так, ніби могла викурити цю сигарету просто поглядом — спокійно, розважливо, без поспіху.  
— То що, Каріно? Він дивиться на тебе так, ніби хоче тебе з'їсти? — повторила вона, опустивши голос майже до шепоту.  Її запитання повисло між нами, ніби дим, якого тут не було, але який можна було відчути на смак.  
Він дивився. Дивився так, ніби обережно розгортав мене поглядом, шар за шаром, щоб дістатися до того, що я ховала під маскою правильної дівчинки.  
— Не знаю, — збрехала я, опустивши очі.  
Лєра скептично вигнула брову, і в її зелених очах з'явився ледь помітний вогник.  
— Не прикидайся. Ти завжди вміла грати роль святої, але я бачила тебе, коли ти думала, що ніхто не дивиться. Ти була маленьким деспотом.  
Її слова обпекли мене, як шовк, що несподівано обернувся на дріт.  
Маленький деспот. Забуті сцени повернулися — яскраві, живі, як кадри старого фільму:  
Я стою в коридорі, спершись на шафку, і зневажливо кидаю фразу. Він опускає голову, намагаючись не помічати. Я знову жартую — ніби безневинно, але так, щоб зачепити. Дівчата поруч сміються. Тоді я не думала, що це було жорстоко. Це була гра. Дурна, дитяча гра, в якій я намагалася вибороти місце під сонцем.  

— Я була дурною, — пробурмотіла я, дивлячись у вікно.  
За склом місто дихало осінню. Ніч наближалася, змушуючи вулиці стишуватися.  
— Ти була дівчинкою, яка хотіла комусь щось довести, — спокійно відгукнулася Віка. — Але зараз ти вже не дівчинка.  
Я повернула до неї голову. Вона сиділа згорбившись, ховаючи руки в рукавах витягнутої кофти. В її очах була тиша — така, яку знають тільки жінки, які занадто рано зрозуміли, що життя — це не лише любов і романтика, а ще й втома, діти, недоспані ночі та чоловіки, які з часом починають дивитися крізь тебе.  
— А хто я зараз? — спитала я тихо.  
Лєра посміхнулася своїм хижим ротиком.  
— Ти — жінка, яка хоче скинути з себе всі ці правильності.  
Її голос різав, як лезо, тому що вона говорила те, чого я сама боялася сказати вголос.  
Я хотіла зламати себе. Скинути цю правильну оболонку, яку мама прищепила з дитинства. Я хотіла бути поганою. Хоч раз. Хоч для когось. — Ти думаєш, він хоче помсти? — запитала я, ковтаючи сухий клубок у горлі.  
Лєра схилилася ближче, її ароматний парфум — терпкий, пряний — торкнувся моєї шкіри.  
— А ти як думаєш?  
Я відчула, як щось гаряче розтікається по шкірі під тонкою тканиною блузки.  
— І що мені робити?  
Лєра повільно усміхнулася, відкидаючись на спинку стільця.  
— Грати. Довше, ніж він розраховує. Жінки завжди виграють, коли знають, чого хочуть чоловіки.  
— А якщо я сама не знаю, чого хочу?  
Лєра піднесла сигарету до губ, так і не запалюючи її.  
— То він тобі покаже.  
Віка подивилася на годинник.  
— Мені пора, — тихо сказала вона, ніби не хотіла порушувати атмосферу.  
В її очах знову з'явилася та сама тиха втома — та, що з'їдає жінок, які вже пройшли свої війни.  
— Бережи себе, Каріно. Деякі чоловіки не чекають роками.  
Вона кинула ці слова через плече й зникла в дверях, залишивши нас з Лєрою в напівтемному кафе.  
Я дивилася на її порожній стілець, ніби там ще залишився слід її тепла.  
— Віка права, — прошепотіла Лєра. — Він чекає тебе, Каріно.  
Я стиснула склянку в пальцях.  
— А якщо він хоче, щоб я сама йому підставила всю себе?  
Лєра усміхнулася куточками губ, і в цій усмішці було щось зловісне.  
— Тоді зроби так, щоб він думав, що це була його ідея.  
Склянка стала липкою в моїх пальцях. Відчуття чужого погляду знову обпекло шкіру — ніби він міг бачити мене навіть тут. Ніч за вікном стала густішою. Нічний холод пробирав крізь тонку тканину блузки, змушуючи мене щільніше загортатися в легкий тренч. Вулиця дихала сирою осінньою прохолодою. Повітря пахло мокрим листям, бензином і віддаленим ароматом чийогось тютюну.  

Ми йшли з Лєрою вузьким тротуаром, залишаючи позаду тепле світло кав'ярні. Вона йшла поруч, повільно, наче насолоджуючись рідкісною можливістю розчинитися в нічному місті. Її підбори відбивалися рівними ударами в тиші, а червоне пальто врізалося в темряву яскравою плямою.  
— Не хочеш викликати таксі? — запитала я, аби просто розірвати мовчання, що зависло між нами.  
— Ні. Я люблю гуляти вночі, — відповіла вона, не повертаючи голови.  Її голос звучав низько й трохи розсіяно, ніби думки вже пливли десь далеко від цього тротуару, від мене, від сьогоднішнього вечора.  
Ліхтарі кидали на асфальт довгі тіні. Нічне місто завжди мало в собі якийсь особливий ритм — повільний, майже млосний, ніби всі його таємниці розкривалися тільки після заходу сонця. Мені хотілося вберегти цю тишу. Мені хотілося розчинитися в ній, сховатися від власних думок, які не відпускали з моменту, як я відчула на собі той погляд.  
Жінка, яка хоче скинути з себе правильність.  Ці слова Лєри досі пульсували десь під шкірою, як отрута, яка проникає повільно, але неухильно.  
— Ти могла б бути ким завгодно, — раптом сказала вона, ніби відчувши мої думки. — Але обрала бути слухняною донечкою. Її слова впилися в мене, хоч звучали майже ніжно.  
Я стиснула ремінець сумки на плечі.  
 — Я не обирала.  
Лєра посміхнулася краєм губ, але в її очах не було насмішки. Тільки розуміння.  
— Ти просто ніколи не знала, чого хочеш.  
Вона була права.  
Я завжди йшла по прямій лінії, яку малювали для мене батьки. Відмінниця. Правильна дівчинка. Університет, якого я ніколи не хотіла. Факультет менеджменту, на який мене «впихнули» батьківські зв’язки — бо так було правильно.