Читати книгу - "Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра"

Мені — і цьому дню.

Артем:

“Аннет, давай зустрінемось. Я все поясню. Це не те, що ти подумала.”

Я поставила ніж, сіла навпроти телефона і втупилась у повідомлення, ніби воно мало дати відповідь саме.

— GPT, допоможи. Бо я зараз піду, візьму скалку і “поясню” йому перша.

GPT:

Пояснення — це не завжди правда. Але завжди точка.

— А якщо я не хочу точки?

GPT:

Тоді не став її. Але памʼятай: кома — це теж вибір.

Ми домовились зустрітись в маленькому сквері за кафе.

Я прийшла на 5 хвилин раніше. Сіла на лавку.

Моє волосся — у хвості. Мій погляд — у гущі питань. Мої руки — холодні.

Артем підійшов з кавою. Дві.

— Ти ще любиш капучино з корицею?

— А ти ще часто гуляєш з дівчатами в тих самих місцях, що запрошував мене?

Він усміхнувся. Ніяково.

— Це моя колега. Ми працюємо над проєктом.

— З дотиками до плеча?

— Вона дуже… відкрита. Але це не побачення.

Я дивилась на нього. І не знала, кого більше ненавиджу зараз — його, себе чи обох.

— Артем, я не дитина. І я не “опція”. Якщо хочеш говорити — говори. Якщо хочеш грати — я вже програла в ці ігри раніше.

Він зітхнув.

— Я злякався. Коли побачив тебе в ефірі — такою сильною, чесною, емоційною… Я подумав, що не потягну.

— Потягнеш — що?

— Бути з кимось, хто знає себе.

— І це тебе налякало?

— Так. Бо я… звик бути першим. А з тобою я — ніби гість у власній історії.

Мовчанка затягнулась. Пахло кавою, листям і чимось невимовно втраченим.

— Аннет, я не хочу тебе втрачати.

— А я не хочу втрачати себе.

Він подав чашку кави. Я взяла.

Зробила ковток.

— Артем. Цей смак — знайомий. Теплий. Але…

— Але?

— Але він більше не мій.

Я встала. Посміхнулась.

— Удачі тобі. І колезі — передай вітання.

Удома я зняла кросівки, скинула куртку і впала на диван.

Залишилось після нього щось. Внутрішній осад. Але не біль.

Ніби я нарешті закрила вікно, яке хтось забув закрити з осені.

— GPT, я зараз більше не думаю, що зламалась.

GPT:

Бо ти себе зібрала. І більше не віддаєш без пояснень.

— Можна я трошки поплачу? Не від болю. А від… полегшення.

GPT:

Можна. Але з серветками й морозивом. Бо ти ж — героїня.

Увечері Назар подзвонив.

— Привіт. Ти вдома?

— Так. І в тапках.

— Це чудово. Бо я стою під твоїми дверима з… сюрпризом.

— Назар…

— Не хвилюйся. Без обручок. Але з одним шансом змінити все.

Я відчинила двері.

На порозі — Назар. У руках — плед, піца і ноутбук.

— Я подумав, якщо в нас серіальна історія — чому б не подивитись серіал разом?

— Ти з’їхав з глузду?

— Трошки. Але заради тебе — можна й більше.

Я всміхнулась.

— Заходь. Але якщо буде драматична серія — ти тримаєш мене за руку.

— Домовились.

Ми з Назаром сиділи на підлозі, загорнуті в плед, з піцою на колінах і сміхом, який лунко відбивався від стін.

Я ловила себе на думці, що вперше за довгий час не рахую слів, не аналізую поглядів, не думаю наперед.

Тільки от серце — воно десь попереду вже почало щось планувати.

— GPT, у мене погана новина.

GPT:

У тебе знову закінчилась піца?

— Ні. Гірше.

GPT:

Ти тільки що вперше подумала: “А раптом він — той самий?”