Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Тут — і в природі, що його оточує, і в чарівних пейзажах, під якими могли б підписатися найкращі фламандські майстри XVI і XVII століть. Вони — як відчинене вікно, що становить фон інтер’єра, вони — як світлий ореол навколо персонажів і квітучих віт, що тремтять на вітрі. Вони — шати, в які їх одягає кожна пора року. Ці пейзажі живуть самі по собі, вони подих одного дня, подих одної незабутньої години, вони душа землі. Прикладів безліч прекрасних. Такий «полудень — король літа» в Дамме. Ось цей чудовий уривок:

«Стояла спека. З тихого, спокійного моря не віяв і легкий вітрець».

Саме тут відчуваєш справжню поезію книги, а не в віршах, здебільшого застарілих і старомодних, в дусі комічних опер часів Луї-Філіппа. Просто аж дивно, коли в прекрасній сцені в куртрейському борделі, серед мускулястої розповіді, Жіліна раптом бере лютню і співає свій банальний романс, який міг би покласти на музику Обер або Адольф Адам. Досить де Костеру перейти на вірші, як він перестав бути поетом. Але його проза, така природна, цвіте, як лука весною, квітами поезії. Його розповідь збудована часто з невеликих ритмічних строф з повторами якоїсь фрази в рефрені. Іноді ці повтори підкреслюють могутніми акордами ритм і підносять його до високих ораторських періодів. Я вже казав, який сильний ефект роблять деякі теми, що переходять з розділу в розділ як лейтмотиви.

У нескінченній течії цієї дуже довгої поеми, де часом втрачаєш провідну нитку розповіді, де композиція часто слабка і всюди неструнка (особливо наприкінці), вони, ці музикальні мотиви, ці пристрасні ритми, створюють цілість.

Така ця народна епопея, єдина в наші часи. Вона лежить переді мною, як рівнина, де блиснули купальські вогні. Навколо несамовито вихряться ярмаркові натовпи. Дзвонять у всі дзвони. Гуркочуть барабани. Уленшпігель і Неле стрибають через палаючі вогнища. Два найвищі вогнища — Кохання й Помста. Але вітер, що віє на вогонь, вітер, що зносить угору полум’я і душі, наче золоті спалахи в дощі іскор, цей вітер — Свобода. Він — найвища пристрасть, вів по той бік добра і по той бік зла, як закон Фландрії.

Уленшпігеля-дитину Клаас навчав вдруге (після науки про Сонце — наука про Пташку), сказавши:

«Сину мій, ніколи не позбавляй свободи ні людини, ні тварини, бо свобода — це найбільше благо на землі!..»

Все життя Уленшпігеля — це героїчний девіз його одинадцятої заповіді, що і для нього, — як і для нас, — є перша:

Жити — ось моє гасло,

Жити у світлі дня…

І ось тому, що морський вітер, який надимав вітрила гезів, обмиває «Легенду про Уленшпігеля», тому, що сіль його залишилась на губах Шарля де Костера, — тому національний співець Фландрії є і наш співець. Наш також, бо він — епічний голос Свободи.

РОМЕН РОЛЛАН

ЛЕГЕНДА ПРО УЛЕНШПІГЕЛЯ

Передмова совича

Панове художники, шановні панове видавці, пане поет! Мушу зробити вам кілька зауважень щодо вашого першого видання. Хіба ж це можливо! У такій величезній книзі, в такому слоні, якого вісімнадцятеро вас намагались виштовхнути[6] на стежку слави, не знайшли ви й найменшої місцини для Мінервиного птаха[7], для мудрого совича, розважливого совича! По Німеччині і по оцій Фландрії[8], яку ви так уже любите, я завжди мандрую на плечі в Уленшпігеля, котрий, до речі, і прозваний так тому, що ім’я його означає сович і дзеркало, мудрість і комедія, Uyl en spiegel. Жителі Дамме[9], де він, кажуть, народився, мають звичку вимовляти «u» замість «uy». Але це їхня справа.

А ви вигадали іншу версію. Ulen (замість Ulieden) Spiegel — ваше дзеркало, панство і кріпаки, владарі і підвладні, дзеркало вашої глупоти, безглуздь і злочинів цілої епохи. Це дотепно, але необачно. Ніколи не слід поривати з традицією.

Ви, можливо, дивною вважаєте саму думку символізувати мудрість у вигляді птаха, похмурого й бридкого, на ваш погляд, педанта в окулярах, ярмаркового комедіанта, любителя темряви, що нишком, як сама смерть, налітає і вбиває раніше, ніж його почують. І однак ви на мене схожі, облудні добродійники, хоч і смієтеся з мене. І в вас була ніч, коли кров текла річками під ударами вбивць, що підкрадались до жертви на повстяних підошвах, щоб не чутно було їхньої ходи. Чи не було у вашій історії ранків, коли тьмяний досвіток блідим промінням осявав вулиці, завалені трупами чоловіків, жінок, дітей? Чим живиться ваша політика з того часу, як ви пануєте над світом? Різаниною і вбивством.

Хай я, сович, гидкий птах, але ж я вбиваю для того, щоб їсти, щоб годувати своїх дітей, а не вбиваю для того, щоб убивати. Коли ви дорікаєте мені за те, що я іноді знищую ціле гніздечко з пташенятами, то чи не можу я дорікнути і вам, що ви нищите всяке живе створіння на світі? Ви понаписували безліч книг, де зворушливо описуєте, як легко літають птахи, як любляться, які вони гарні, як майстерно в’ють свої гніздечка, як дбають вони за своїх діток, а далі говорите, під яким соусом вони найсмачніші, в якому місяці з них можна приготувати найжирнішу печеню. Я не пишу книг, борони мене боже від цього, бо інакше написав би про те, що, коли вам не вдається з’їсти пташенят, ви згризаєте гніздо, аби лиш зубам була робота.

Що ж до тебе, галасливий поете, то в твоїх же інтересах визнати мою участь у цьому творі, бо в ньому принаймні двадцять розділів належать мені[10], а решту я залишаю тобі, в повну твою власність. Відповідати за всі дурниці, що виходять у світ, їй-право, не вельми приємно. Галасливий поете, ти необачно ганьбиш наосліп тих, кого узиваєш катами своєї вітчизни, ти прибиваєш до ганебного стовпа історії Карла V[11] і Філіппа II[12], ти не сович і нерозумно чиниш. Бо чи певний же ти, що в цьому світі нема вже Карлів П’ятих і Філіппів Других? Чи не боїшся ти, що пильна цензура знайде раптом у череві твого слона натяки на уславлених сучасників? І чому ти не даєш спокою в могилах цьому королю та імператорові? Чого брешеш