Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87"

Та що казати про зібрання приватні, коли на гачок пройдисвітів ловляться і солідні, світової слави музеї.

Немає, мабуть, жодної книжки про давньогрецьке мистецтво, виданої ще якихось два десятиліття тому, в якій не вміщалася б репродукція невеличкої статуетки бронзового коня, виготовленої, як вважали, за п’ять століть до нової ери. І от наприкінці шістдесятих років виявилося, що ця статуетка — вміла підробка, зроблена десь на початку 20-х років нашого століття. Про це сповістив Джозеф Віч Ноубл, директор нью-йоркського Метрополітен-музею, де зберігався “давньогрецький” експонат.

Перші сумніви виникли після того, як статуетку просвітили рентгенівськими променями і виявили, що її відлито за допомогою піщаної форми, тобто за методом, винайденим у XIV столітті. При подальшому огляді Ноубл знайшов слід шва на морді коня (відомо, що стародавнє литво було безшовне). Дослідник здобув також інші докази того, Що статуетка — добротна підробка.

У Британському музеї в Лондоні на початку 60-х років працювала своєрідна виставка, на якій експонувалися різноманітні підробки, які ще донедавна зберігалися серед найцінніших експонатів кількох музеїв світу, а також у приватних колекціях.

Так одним з найцінніших експонатів Британського музею вважався, наприклад, старовинний етруський саркофаг, придбаний 1873 року. Але зрештою виявилося, що “саркофаг” був виготовлений близько 1860 року в Римі.

Експонувався на цій виставці також “справжній” лист Шекспіра, підроблений І. Айрлендом, який, окрім фальшування шекспірівських листів, писав також п’єси і видавав їх за розшукані твори Шекспіра.

Понад три століття зберігався в Британському музеї ріг єдинорога — казкової тварини, зображеної на британському державному гербі. Та з’ясувалося, що це ікло велетенського нарвала.

Нью-йоркський Метрополітен-музей пишався своїми теракотовими фігурками етруських воїнів. Експерти довели, що насправді фігурки ці були зроблені в минулому столітті, а не в п’ятому столітті до нашої ери.

Є такий дотеп про природженого антиквара. Власник лавки старожитностей, наймаючи прикажчика, відламав маленьку скалку з дощечки й запитав: “Що це таке?” — “Це, — не кліпнувши оком, відповів кандидат у продавці, — зубочистка маркізи де Помпадур”. Роботу він одержав зразу.

Так і в реальності: на що попит, те й пропонується.

До XX століття культурні здобутки африканських країн були мало відомі за межами континенту. Та ось інтерес до них почав зростати. Знавці, колекціонери, а за ними й спекулянти кидаються шукати культові маски, жезли, фігурки… І не лише в Африці. Вимоги ринку збуту сприяли тому, що в Латинській Америці злодії-одинаки і організовані банди обкрадали місця історичних знахідок. Нині, коли вже небагато що можна вкрасти, а найвартісніші пам’ятки давнини охороняються, гендлярі розвинули новий промисел — фальшування індіанських золотих оздоб і ацтекських глиняних фігурок.

Підробки настільки досконалі, що нерідко експерти тільки розводять руками. У Гватемалі, наприклад, місцеві ремісники штампують “ацтекські” фігурки відьом, які збуваються по півсотні доларів за штуку. В США їхня ціна зростає вже вдесятеро: на аукціонах їх видають за вироби кількасотлітньої давнини. Такі ж фігурки виробляють у Панамі та Еквадорі. Коста-Ріка спеціалізується на фальшивих жіночих прикрасах із золота.

Справжнім царством підроблювачів творів мистецтва стала Мексіка. Ще 1974 року хранитель мексіканського Національного музею Хосе Луїс Франко зауважував: “У колекціях музеїв світу нині зберігається у п’ять разів більше фальшивих предметів індіанського народного мистецтва, ніж справжніх”.

Відомо, що роботи Рафаеля, Дюрера, Рембрандта, Рубенса — будь-кого з видатних майстрів — завжди копіювали насамперед їхні учні. Відомо, наприклад, скільки клопотів завдала експертам “Джоконда”. Одні вважають, що є сім її копій, інші, — що аж тридцять дві. Якось групі знавців довелося розглядати водночас двадцять “Джоконд”. І кожна з них справляла враження більш оригінальної, ніж сам оригінал. Хтось тоді навіть пожартував: “А чи й оригінал не фальшивий?”

Згадаймо, що Модільяні з благодушності ставив свій підпис на картинах друзів, які потрапляли у скрутне матеріальне становище.

Так, не дуже просто буває встановити авторство. А надто з тих пір, відколи картини почали копіювати заради зиску.

Були серед фальсифікаторів справжні феномени. За якихось два роки паризький художник Жан-П’єр Шекрун сфабрикував понад вісімдесят “шедеврів”, зокрема акварелей, на яких стояли “підписи” Міро, Пікассо, Кандинського… Найдосвідченіші експерти Парижа, Лондона, Женеви, Рима визнали їх за оригінали. Так би вони “оригіналами”, мабуть, і вважалися б, якби Шекрун не попав до рук поліції і не зізнався в усьому.

А найбільш невтомним копіїстом був земляк Шекруна Антоніо Бін, котрий намалював аж триста “Мон Ліз”. І всі вони за дуже високу ціну були розкуплені.

Але траплялося, що до копіювання спонукав не гендлярський інтерес, а бажання компенсувати моральну кривду. Так, у помсту за невизнання власних творів, голландець Хан ван Мегерен 1936 року скопіював картину “Учні в Емаусі” Вермера ван Дельфта і, підстьобуваний злиднями, продав її, наче оригінал, за 550 тисяч гульденів. Як стверджують численні джерела (а Мегерен був свого роду теж феноменом і здійснив немало інших підробок), у такий спосіб він хотів довести, що найвідоміші експерти, які визнали підробку за оригінал, — дилетанти. Де вже сподіватися, що вони визнають талановитим невідомого ще митця.

З тієї вдалої спроби все й почалося… Мегерен дуже вдосконалив мистецтво підробки. Перед тим як узятися за серію своїх Вермерів, він ретельно вивчив, якими фарбами і пензлями користувався цей митець, для підробок брав полотна виключно XVII століття і малював так, що здавалося, ніби картини написані справді двісті з лишком років тому.

У коло зацікавлень підроблювачів потрапляє не тільки класична спадщина.

У п’ятдесятих роках нашого століття в Італії розвинули діяльність дві розгалужені групи підроблювачів. Виявити їх вдалося лиш наприкінці семидесятих років. І тоді з’ясувалося, що вони постачали своєю продукцією країни всієї Західної Європи та обох Америк. Їхньою головною жертвою став художник Джіорджіо де Чіріко. Йому на той час уже було за вісімдесят. Вважався він великим передвісником сюрреалізму. Підробки його творів, що увійшли були в моду, принесли фальсифікаторам кілька мільярдів лір.

Італія взагалі стала своєрідним центром світового підпільного мистецтва. Звідси фальшиві Кандинський, Пікассо, Полякофф, Матте, а також викрадені оригінали розповсюджувалися по всій земній кулі. Справа в тому, що донедавна італійське правосуддя не переслідувало за таку діяльність.

Організатором однієї із шахрайських зграй, розкритої 1975 року в Мілані, виявився колишній солдат іноземного легіону Данієль Плудвінський, чех за походженням, знавець багатьох мов, власник тринадцяти паспортів на різні прізвища, людина заможна і знана у римських, міланських, паризьких і франкфуртських вищих колах.

Цікаво, що художникам-копіїстам перепадало за кожну картину трохи більше сотні доларів.

Серед збирачів творів малярства, що їх ошукав Плудвінський, було чимало