Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

зустрічі, наперед здогадавшись, з чим прилетить до нього Норман Черчілль. Він сіпнувся до простягнутих йому аркушів і швидко перебіг їх очима. Написано було по-російськи, почерком непевним, незграбним — помітне було намагання автора виводити літери каліграфічно, і від того вони ставали ще недолугішими. Поки Черчілль вдруге і втретє перечитував лист, старий Том підійшов до портфеля, з яким прибув гість, дістав звідти другу пляшку, муркнув, мовляв, він завжди знав, що Черчілль не останній йолоп, відкоркував її так, наче Норман Черчілль не прилетів щойно з Вашінгтона, а щодня лише тим і займався, що приносив йому в цьому портфелі горілку.

Коли Стоддард глянув на Нормана ще раз, то не міг не помітити на обличчі в того жорстокого розчарування. Норман покрутив аркуші в руках, обдивився їх зусебіч і непевно промовив:

— Оце й усе?

— Так, усе. — Том начебто уже нічого й не хотів додати до сказаного, мовляв, усе й так зрозуміло, але чуття підказувало Норманові, що старий і далі од нього щось приховує.

— Не вчорашній день, Томе, — фраза пролунала жорстко, та Нормам і хотів того. — Перепрошую, я помилився: це не вчорашній день, а позавчорашній, минуле століття, кам'яний пік розвідки. — Норман говорив, як нагаєм шмагав. — Ця тема вже тисячі разів прокручувалася у нас, і ми не завжди мали сподіваний зиск. Але важливо навіть не це — тільки дурень міг би вимагати в нашій справі стовідсоткових гарантій. Ти пропонуєш ставити на пішака в той час, коли навіть ставки на ферзів летіли під три чорти.

Норман лише на секунду зробив паузу, але Стоддард з чіпкістю страхового агента повернув його до розмови:

— Що ще ти про це думаєш?

Норманові хотілося ще сказати, що це лайно, не варте навіть того пального, яке він витратив на політ, але із Стоддардом поводитися таким чином було небезпечно.

— Лист писав українець років п'ятдесяти-шістдесяти — не менше, який навряд чи дотяг до середньої освіти, — надто поганий стиль, граматичні помилки, почерк людини, котра рідко бере ручку в руки.

— Можливо, він друкує на машинці?..

— Навряд, адже тоді він і листа написав би в такий спосіб.

— Не хотів розкривати машинку, адже, як тобі відомо, шрифти навіть однотипних друкарських машинок відрізняються один від одного, як почерки різних людей.

— Але ж ще гірше розкрити почерк…

— Не завжди: зразків почерку для Ідентифікації може не знайтися у тих, хто цим цікавиться, а друковані тексти, зроблені на цій машинці, можуть бути відомі спеціалістам.

— Знайти іншу?

— Небезпечно, тим більше, коли людина, як ти сказав, професійно з писанням не зв'язана. Хоча, можливо, такий стиль обрано спеціально, щоб поводити за носа потенційного читача. І тоді можна припустити, що листа писав не такий вже й неосвічений дурень, як могло здатися з першого погляду. Тим більше, якщо зважити на те, що зворотна адреса в ньому на Україні, а відправлено воно…

— З Москви?..

— З Лондона, мін хлопчику. А відтак українському слюсарю з сімома класами треба було знайти канал, причому надійний, по якому можна відправити лист на Захід. Він не хотів ризикувати і тому не послав листа поштою з Радянського Союзу, тим більше, що йому конче треба було вказати свою зворотну адресу.

— Як же лист потрапив у Лондон?

— «Як ти не знаєш шляхів вітру і того, як утворюються кістки в череві вагітної, так не можеш знати справи бога, котрий робить усе». — Свого часу Томас Бейлі Стоддард виховувався в єзуїтському коледжі, але через якусь провину був вигнаний. Черчілль знав про це, і тому його ані крихти не дивувала здатність професора сипати цитатами зі святого письма — дитяча пам'ять, видно, не зраджувала йому досі. — Далі цієї фрази ми навряд чи підемо, але дещо про лист я міг би тобі сказати. Приміром, я попросив дати мені відомості про відбитки пальців — хлопці у відділі аналізу «Свободи» додумалися це зробити, поки його не залапали. На листі пальці лише однієї людини, на конверті вже трьох: одна з них — автор, двох інших можна вважати зв'язковими. Але найцікавіше не це: там же з'ясували, що з листа вже знімалися дактилоскопічні відбитки!

— Що?

Все, що досі розповідав Стоддард, було для Нормана зрозумілим, і тільки становище, у якому він опинився, змушувало його зносити повчання старого. Але дві дактилоскопічні експертизи для одного листа — це вже забагато!

— Хто ж це зміг зробити, окрім нас?

— Оскільки лист послано з Лондона, то…

— Значить…

— Значить, тобі варто поцікавитися цим листом у твоїх колег з Інтеллідженс сервіс — англійській розвідці він міг теж впасти в око.

Такий поворот справи змусив Нормана по-іншому подивитися на лист, він знову взяв його і, намагаючись не пропустити жодної коми, перечитав.

Стоддард уважно стежив за тим, як мінилося обличчя Черчілля, але якихось висновків зробити не зміг, аж поки той не пхикнув і з погано прихованим глузуванням процитував останню фразу:

— «Залишаємося вірні господові нашому Ісусу Христу і уповаємо на милість його і вашу. Брат у вірі євангельській…» Брат…

Норман поклав аркушик на стіл і подивився на Стоддарда.

Він все-таки чекав якихось коментарів, але Стоддардові наче заціпило. Тоді прорвало Черчілля. Він не розумів, як професор Томас Бейлі Стоддард, причетний до розробки класичних з точки зору їхньої роботи проектів, міг купитися на це жалюгідне писання, хай би привезли його сюди не з Лондона, а з Місяця чи Альфи Центавра:

— Хіба ми раз заводили балаканину про гоніння на релігію в Радянському Союзі? Хіба не піднімали на щит «мучеників» за віру? Навіть слова, якими послуговується наш любий кореспондент, вигадані, якщо не у вас у Гарварді, то в Оксфорді чи у Кельні інститутом радянології, чи як він там тепер називається…

— Федеральний інститут по дослідженню міжнародних проблем і проблем Сходу, — незворушно відповів Стоддард.

— До біса іронію! Все це вже було, було, було!

Але чим