Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми пішли до «Отель Скріб» і годину прочекали на тротуарі, сподіваючись, що вийде адміністратор, але цього не сталося. Тоді ми потяглися до вулиці дю Коммерс, де з'ясували, що новий ресторан, який саме мали ремонтувати, зачинений, а патрона немає. Уже була ніч. Ми пройшли тротуарами чотирнадцять кілометрів і були такі втомлені, що довелося витратити півтора франки на метро, щоб дістатися додому. Для Бориса з його хворою ногою це була мука, і його оптимізм щодалі танув і танув. Коли ми дісталися до станції «Пляс д'Італі», він був уже в розпачі й став говорити, що в пошуках роботи немає сенсу і нам лишається тільки стати злочинцями.
— Краще грабувати, ніж голодувати, топ аті. Я часто думав про це. Товстий багатий американець, якийсь темний закуток на Монпарнасі, каменюка в панчосі — бам! Вичистити його кишені — й навтьоки. Це реально, хіба ні? Я не здригнуся — я ж був солдатом, пам'ятаєш?
Зрештою він вирішив, що це не спрацює, оскільки ми обоє іноземці й нас легко впізнати.
Повернувшись назад до моєї кімнати, ми витратили ще півтора франки на хліб і шоколад. Борис поглинув свою частку й одразу магічним чином збадьорився, їжа впливала на його організм швидко, як коктейль. Він дістав олівця й почав складати список людей, які ймовірно могли б дати нам роботу. Їх дюжини, казав Борис.
— Завтра ми щось знайдемо, топ аті, я відчуваю. Удача до нас повернеться. Крім того, у нас в обох є мізки — людина з мізками не може голодувати.
Що тільки може зробити людина своїми мізками! Мізки роблять гроші з нічого. У мене був приятель, поляк, справжній геній, і, як ти думаєш, що він робив? Він купував золоту обручку й закладав її за п'ятнадцять франків. Тоді — ти знаєш, як недбало клерки заповнюють закладні, — там, де клерк написав «еп or[55]», він додавав «et diamants[56]» і міняв «п'ятнадцять франків» на «п'ятнадцять тисяч». Спритний, еге ж? Тоді, розумієш, він міг позичити тисячу франків під цю закладну. Ось що я маю на увазі під мізками...
Решту вечора Борис перебував у піднесеному настрої, розповідаючи про часи, коли ми разом будемо офіціантами у Ніцці чи Біарриці, житимемо в розкішних кімнатах і матимемо достатньо грошей, щоб завести коханок. Він був надто втомлений, щоб іти три кілометри назад до готелю, тож заснув на підлозі моєї кімнати, поклавши під голову замість подушки загорнуті у піджак черевики.
Розділ 6
Наступного дня ми знов не змогли знайти роботу, й минуло ще три тижні, доки нам нарешті пощастило. Мої двісті франків врятували від проблем з орендою, але з усім іншим справи були гірше ніж кепські. Ми з Борисом безупинно ходили туди-сюди Парижем, продираючись зі швидкістю дві милі на годину крізь натовп знуджених і голодних людей, і нічого не знаходили. Пам'ятаю, одного дня ми перетнули Сену одинадцять разів. Ми тинялися годинами біля дверей закладів, а коли з'являвся адміністратор, підходили до нього шанобливо, тримаючи капелюхи в руках. Відповідь завжди була однакова: їм не треба ні кульгавих, ні недосвідчених працівників. Одного разу нас мало не найняли. Доки ми говорили з адміністратором, Борис не спирався на костур і стояв рівно, тож адміністратор не помітив його кульгавості. «Так, — казав він, — нам потрібні двоє людей у льосі. Можливо, ви впораєтеся. Заходьте». Але щойно Борис поворухнувся, шанс було втрачено. «О, — сказав адміністратор, — ти накульгуєш. Malheureusement[57]».
Ми залишали свої контакти в агентствах і ходили за оголошеннями, але пішки пересувалися повільно і, здавалося, всюди спізнювалися на півгодини. Одного разу ми майже отримали роботу відмивати залізничні вагони, але останньої миті вони нам відмовили на користь французів. Якось ми прийшли за оголошенням у цирк. Серед обов'язків було пересувати лавки й прибирати сміття, а під час вистави стояти на двох тумбах, доки лев стрибав між твоїми ногами. Коли ми прийшли на місце, за годину до оголошеного часу, там уже була черга з п'ятдесяти людей. Очевидно, леви мають якусь особливу привабливість.
Якось одна агенція, до якої я звернувся ще кілька місяців тому, надіслала мені petit bleu[58], що італійський джентльмен шукає викладача англійської. У petit bleu повідомляли, щоб я «приходив негайно», і обіцяли двадцять франків на годину. Ми з Борисом були в розпачі. Така блискуча нагода, а я не міг нею скористатися, бо було неможливим іти в агенцію з протертими ліктями на піджаку. Тоді нам спало на думку, що я міг би одягнути піджак Бориса: він не пасував до моїх штанів, але вони були сірими і, якщо не придивлятися, могли здатися фланелевими. Піджак був завеликим, тож довелося носити його розстебнутим і постійно тримати руку в кишені. Я поспішав, тож витратив сімдесят п'ять сантимів на автобус, щоб під'їхати до агенції. Коли я туди дістався, виявилося, що італієць передумав і поїхав з Парижа.
Якось Борис запропонував мені піти до «Ле Аль» і спробувати влаштуватися туди вантажником. Я прийшов о пів на четверту, коли починалася робота. Побачивши низенького товстуна в котелку, що командував вантажниками, я підійшов до нього й запитав про роботу. Перед тим, як відповісти, він ухопив мою праву руку й помацав долоню.
— Ти сильний, еге ж? — запитав він.
— Дуже сильний, — збрехав я.
— Віеп[59]. А спробуй-но підняти отого кошика.
Це був великий плетений кошик, повний картоплі. Я спробував його підняти й зрозумів, що не можу не те що підняти, а бодай зрушити його з місця. Чоловік у котелку подивився на мене, знизав плечима й відвернувся. Я пішов геть, а коли звіддаля озирнувся, то побачив, як четверо чоловіків перекладають цей кошик на візок. Він важив може з три центнери[60]. Чоловік знав, що я їм не потрібен, й вирішив у такий спосіб позбутися мене.
Іноді, охоплений сподіваннями,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У злиднях Парижа і Лондона», після закриття браузера.