Читати книгу - "Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко"

Артем: Я знаю, хто такий Бог.

Елеонора: Так от. Вона лікарями вже зайобана до смерті, коли вирішує, нарешті, звернутися до Божої Матері. Їде собі в Ізраїль в Тель-Авів типу з подругами, типу розважитися. Так принаймні думає її чоловік. А сама при тому не вживає алкоголь цілий місяць. Усіх подруг прямо в аеропорту Бен-Гуріон посилає нахрін і прямує просто в Назарет до Базиліки Благовіщення, Basilica Annuntiationis. Розумієш, нє?

Артем: Це торік, на твій день народження?

Елеонора: Так, любий, на день народження. І ось проходить майже рік. Ця парія не отримує європейських музеїв на свій день народження і приїздить з подругами на кілька днів у дачне поселення, яке розташоване приблизно між Бучею й Бородянкою. І раптом починається війна. А за кілька тижнів вона помічає, що вагітна.

Артем: Я не знав…

Елеонора: У день, коли почалася війна, я вийшла, кажу, на нашу дачну дорогу, й от тут просто в небі, над рікою Горяною, над соснами, над нашим сосновим лісом, Матір Божа плакала. І хоча ікони католицького храму Благовіщення мені за цей рік якось підзабулися, раптом побачила я їх перед собою з абсолютно кричущою ясністю. Усі водночас. І, знаєш, стало якось так піднесено і млосно. Я заплакала й знепритомніла. Розумієш (сміється), упала просто біля паркана Степана Григоровича. Як остання ідіотка. Він і відвів мене додому.

Артем: Бідна моя, Елю, бідна моя дівчинко…

Елеонора: Але на цьому все, Артеме. Голова розболілася й канудить (тихесенько стогне, сміється, береться за голову). Піду додому. Сьогодні сорок хвилин шукала хвилю. Розумієш, Артеме? Сорок хвилин! І зарядки в мене вистачить тільки на чотири дні. Якщо ніхто не дозволить знову підзарядитися від генератора. А бензин у всіх закінчується, так що й ця лафа ненадовго. Усе, пішла. (кладе айфон у кишеню й повільно йде до воріт дачного кооперативу)

Артем: Елю, мала, алло! Елю, чуєш мене! Елю!!! (дивиться на слухавку, каже тихо й серйозно) Елю, я спробую. Я зроблю все, що зможу.

У вікні-розмові з’являється чоловік Серафими і два її сини – хлопчики п’яти й семи років.

Чоловік Серафими (у слухавку): Так їй уже легше?

Серафима: Учора знову був приступ. Але що про це говорити. Потрібних ліків немає. Дістати їх немає ніякої можливості. Ночами сиджу поруч і тримаю за руку. Кажу: «Мамо, як війна закінчиться, я таки змушу тебе переїхати в Київ, хоч раз за останні роки повне обстеження зробимо». А вона каже – ні. Тут із твоїм батьком останні роки жила, тут і помирати буду.

Чоловік Серафими (ледь стримується): Але при чому тут наші діти?! Якби не вона, ти була б зараз із нами тут! Зі мною й нашими дітьми! Вони щодня про тебе питають. Щодня! А вона б зараз хворіла у своїй квартирі в Києві, а не в цьому грьобаному лісі! Але що тут скажеш (махає рукою)…

Серафима: І не кажи нічого, це моя мати!

Чоловік Серафими: Добре. Слухавку синам передаю. Вони спеціально рано прокинулися, щоб з тобою поговорити.

Син Серафими: Привіт, мамо! Тато каже, що ти в лісі з бабцею. Ми з Сергійком і Алісою за тобою скучили.

Серафима: Привіт, сонечко! Я теж скучила за вами! Слухайтеся тата! Слухайтеся діда й бабу! Дивіться за сестрою! Вона у вас менша. Ви повинні її оберігати.

Син Серафими: Ми оберігаємо.

Другий син Серафими: Співаємо їй «Гей, була в мене коняка» і «Ой, у лузі червона калина».

Серафима: Їй подобається?

Син Серафими: Подобається, тільки вона плаче, бо ми занадто голосно співаємо.

Другий син Серафими: Вона нас боїться.

Син Серафими: Просто маленька й нічого ще не розуміє.

Серафима: Зате ви вже дорослі в мене. Хороші, розумні. Алло?! Алло?! (з розпачем дивиться на екран смартфона) О, ні! Нє-нє-нє, не зникай! Алло?!

Інна (молода жіночка з маленьким собакою): Мамо, ти обов’язково спускайся в метро, мамо, спускайся! Не треба вдома залишатися, коли повітряна тривога!

Мама Інни (на тому самому стільці, у тій самій кухні): Стомилася я бігати в те метро, Інно. Стомилася. Нікуди більше не побіжу. Прилетить – значить прилетить. Якщо треба росіянам мене вбити, хай убивають. Може, на цьому нарешті ся вспокоять?

Інна: Мамо, що ви таке кажете! Що ви кажете!

Мама Інни: Стомилася бігати, кажу. Хай уб’ють. Був час жити, прийшов час помирати.

Мар’яна (тихо): Остапе, я не розумію. Який із тебе солдат. Чому раптом…

Остап (на екрані у військовому одязі, усміхається): Так війна ж, Мар’яно. Треба ж комусь. Не все ж у батьковому фотелі пиво дудлити.

Мар’яна: Ох, Господи! Ти знаєш уже, куди, як? Зможеш телефонувати?

Остап: Буду виходити на зв’язок, хоча, мабуть, і не щодня. Не нервуйся. Ключі від квартири залишаю в сусідів у тридцять восьмій, у Стьопи й Валєри.

Мар’яна: Як вони?

Остап: У Валєри справи не дуже. У неї ж уся родина в Москві. Двадцять четвертого ввечері поговорила з батьками. З’ясувала, що вони повністю підтримують Путіна. У неї стався серцевий напад. Тепер лежить, майже не встає. А Стьопа нічого, тримається, за нею ходить. Каже, що якби не жінка, пішов би зі мною в ЗСУ.

Мар’яна: Як там Київ?

Остап: Місто-герой.

Любов Павлівна (повненька, чистенька бабця): А як там Барсик?

Павлик: Та нічого. Їсть і сере, що з ним станеться. А от я, Любо, без тебе спати не можу. Розумієш? Постійно вночі перевіряю, чи не поруч ти? По тричі за ніч. Твоя половина ліжка холодна. Твоя половина мого життя порожня. Тебе все немає й немає. А сирена все кричить і кричить.

Любов Павлівна (тихо, щоб чоловік не почув, вказівним пальцем знімає сльози з очей): Часті повітряні тривоги? Ти в бомбосховище ходиш?

Павлик: Спочатку ходив, разів, може, зо три. А зараз тільки коли дуже самотньо. Іду на людей подивитися. Хороші люди. І молоді, і старі, і діточки, і жінки. Так нас багато, українців, під цими ракетами. І ніхто не розуміє, навіщо росія це робить. Навіщо росіянам усе це…

На фоні звуку сирени повітряної тривоги Павлик щось каже, його не чутно, він кричить, а потім зникає з екрану.

Любов Павлівна: Дуже сумую і за тобою, і за Києвом… Чому, справді, росіяни це роблять?! Який у тому сенс? Алло, Павлику! Чуєш мене?! Алло. (дивиться на слухавку) Зник сигнал.