Читати книгу - "Вороги чи майбутні коханці, Mary Kons"

Катя

До вечора Макс так і не повернуся. Ми ж повечеряли і вирішили пограти у гру. Такий собі вечір поезії.Я хвилювалася за Макса тому написала йому повідомлення. Батько котрий якраз сидів біля мене зиркнув у екран але я вже вимкнула телефон

-Ти Максу писала?-спитав він спокійно.

Я кивнула у знак згоди.

-І куди ж він знову пропав ? Завтра у обід з'явиться?

-Тат...написав що скоро повернеться.Підозрюю що він зараз далеко не в тому місці про яке ти подумав.

 Лідія вклала Дениса спати а ми сіли у вітальні в коло. У нашому будинку було багато книг з віршами різних письменників,точніше були книги в будь якому жанру, тому кожному ми дали іншу і почали з мене. Я читала початок вірша а Лідія продовжувала. Правда,коли пішли по третьому колі то зрозуміли що в школі не так добре і вчили вірші. Багато чого ми не знали тому просто дофантазовували. Ну а що ж робити? Все ж Каміла вкотре почала читати початок вірша Василя Стуса котрий я часто чула в тік тоці.

Як добре,що смерті не боюсь я

І не питаю,чи тяжкий мій хрест -почала Каміла.

Я напружила свій мозок. От коли треба то ніяк не пригадаю. Я важко видихнула

-Здається, там дальше щось типу 

Що вам,боги,низько не вклоняюся

В передчутті невідомих верств.

І знову я затнулася. Правда,дальше не знала. Але ззаду почула голос Макса

-Що жив-любив і не набрався скверни,

Ненависті,прокльону,каяття.

Народе мій,до тебе я ще верну

І в смерті обернуся до життя

Своїм стражданним і незлим обличчям

Як син,тобі доземно поклонюся

-Правильно?-звернувся він дивлячись на Каміллу.

-Ти читаєш вірші?-схоже батько був здивований не менше ніж я.

-Просто пам'ятаю цей. Я напевно вам завадив. Всім гарного вечора.-сказав він і вже розвернувся щоб піти як Ліда його спинила.

-Насправді ми були б раді якби ти приєднався до нас. І ми так і не познайомилися. 

Я бачила як Максим завагався на хвилину а потім все ж повернувся до нас обличчям.І повільним кроком підійшов до місця де ми всі сиділи. Ліда встала і простягла руку Максу. 

-Ліда.

-Максим. Або ж Максиміліан як кличе батько.-сказав він беземоційно.

Якийсь він дивний,в проблеми уже вліз? А може він дійсно заспокоївся і навіть занадто.

Коли їхнє рукостискання закінчилося то вони зробили те саме з Камілою а вже після цього брат сказав що він все ж лишить нас. Мовляв втомився. Але серце моє було не на місці. Насправді ми на довго не засиділися а вже через годинку також розійшлися по кімнатах.

Максим

На цвинтарі і могилі матері я пробув досить довго. Насправді ж просто сидів і дивився на свічку котра помаленьку горіла. Дурне заняття. Батько вибачився,вперше за стільки років я почув від нього щось схоже,але я не був готовий іти на поступки. Але можливо моє протистояння не є виправданим? М-да. Моє ставлення до нової дружини батька і її дітей міняється з кожним днем. І я сам не розумію як це відбувається. Від мого розглядання реакції горіння відірвав голос 

-Синку,не маєш сірників? Бо я свої так і не взяла. Старенька -вже повністю все забуваю.

Я підняв голову і помітив стареньку бабуську з паличкою. Вона така мила на вигляд. 

-Маю запальничку. Допомогти?-спитав я .

-Ох,буду тобі дуже вдячна. 

Я піднявся з лавки і ми з бабулею пішли повз інші могили до її,як я розумію,чоловіка.

-А ти доречі чого тут? Побачити молодь на цвинтарі це досить незвично. 

-Та я....до мами приїхав. Подумати.

-Розумію. Я після смерті чоловіка сама залишилася. Діти порозїжджалися, я часто приходила до нього. Говорила з ним,жаль тільки що вони уже відповісти не можуть.

-Вибачте,можливо недоречне запитання,але як це сталося?-ясне діло я натякнув на причину смерті.

-Це відбулося двадцять років тому. Василю всього 40 було. І така жорстока смерть...лікарі допустили помилку при лікуванні. В нього буде сильно тиск скакав,а вони занадто довго списували на погоду,а виявилося що інфекція в крові була. Я розумію що вже багато часу пройшло,але все одно мені здається що в той день частину мене просто поховали разом із ним. Життя коротке,невідомо на якому повороті тебе чекає смерть. 

-Мені шкода.-єдине що зміг я сказати.

Ми зупинилися біля могили і жінка дала мені свічку котру я підпалив своєю запальничкою. Потім я все ж залишив жінку і повернувся на своє попереднє місце. Дійсно,ми ж ніколи не знаємо коли помремо і як. Не до кінця розуміємо що завтра може не настати. Час як пісок-протікає крізь пальці надто швидко. Хоча мені здається що мій пісок давним давно закінчився. Або в момент коли застукав Лію за зрадою ,або ж коли труна з мамою впустилася в цю яму. Хоча...скоріше за все моє серце подрібнення на декілька частин і половина з них уже втрачені. Я втомоеноьсперся на свої руки. І чому я тут сиджу? І так нічого не зміниться. 

Хоча я знав відповідь на це питання. Я просто не хотів повертатися додому де всі були надто щасливими. Де місце мами вже зайняла інша,де знову панує хаос як і в минулому. 

-Мам, що мені робити? Я просто змучився від цих дурних думок. Знаю що якби ти була то порадила б щось. Сказала і підтримала а так....я не можу. Просто не можу. Розумію що життя продовжується але воно наче іде повз мене. Прошу,допоможи мені. Дай хоча б якийсь знак що я не говорю сам із собою. Дай знак що чуєш мене.

Я розпачливо підняв очі повні сліз на надпис на табличці але нічого так і не відбулося. А що я хотів? Що зараз і голову прийде грандіозна ідея як в кіно? Чи що зараз я засну і мені сон насниться? Отак я і сидів доки мене не відірвав голос.