Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А де Жорж? — спитала Раїса про малого брата. Кликнули хлопчика, котрий був коло возів, вилізаючи то на один, то на другий. Раїса силкувалась бути веселішою. — Будь здоров, Жорж, — промовила вона, цілуючи оживлений видок хлопчика, — колись і ти поїдеш учитись на професора! Будь здоров!
Прощання з тітками пройшло досить байдужно… «Прощайте, прощайте! До побачення!» — говорила на всі боки Раїса, виходячи з будинку. На порозі мати знов обняла її. Бричка й прольотка рушили.
Тим часом у хаті в Калиновськнх ішла своя заметня. Ранесенько, майже зовсім не спавши, встала Марія Петрівна. Люба, пізно скінчивши своє вкладання, ще спала; коли прокинулась, чула, що розпорядження матері були в повному ході.
Рано були попечені пироги. Та й ранній обід приспів незабаром. Тремтячими руками загортала Марія Петрівна в синю бумагу ті пироги, ті кури… Вона була бліда, без кровиночки в лиці, та мовби похудла, постаріла за останню добу; тільки очі були червоні,— либонь, од неспаної ночі… Говорила мало, та й то упавшим, стиснутим голосом. Однак не переставала клопотатись про все, що було потрібно для од'їжджавшої Любочки. Упорає одно, покиває головою, проведе рукою по очах та й знов візьметься за що-небудь…
Прийшла близька сусідка, поприходили й дальші сусіди, але добрі приятелі, приїхала й тітка Любина, приїхали й Загоровські. Любочка зустріла їх на ґанку. З виступившою в виду краскою, з теплою іскрою в очицях подала вона Костеві руку.
— Ну, що ж, вибираєтесь? — спитав з приязним усміхом Кость. Люба теж усміхнулась на одповідь. Катерина Пантелеймонівна пішла в покої. Повіталась. Щось то й пані Катерина була якась не своя того дня. Очі її, хоч жваві, як завжди, бігали якось непевно, немов ховаючи від чужого спостереження вираз турботи. Мавши зроду таку розкішну краску у виду, трудно було її позбути зовсім; а все ж обличчя пані Катерини було щось не таке квітнюче, як завжди, куди блідіше: краска коли й проступала, то якимись плямами.
Люба й Кость зостались на ґанку. День був хоть уже осінній, та теплий такий, погожий.
— Ходімте в садок поки що! — мовила Люба.
Садочок її був невеликий; було в йому й скілька грядочок з квітками, рівненьких собі, без жодних штук. Резеда, чорнобривці ще процвітали розкішно… Люба зірвала собі скілька чорнобривців.
— Візьму на пам'ять! — мовила Костеві з тихим усміхом, а журливий погляд мимоволі блукав по околицях рідного гнізда… — Шкода-таки, шкода сих рідних образів, — мовила Люба, — мов од серця щось одривається!.. І чогось здається, що вже не вернусь я назад такою, як їду! Так все невідомо!
— Вернетесь ще кращою, ніж тепер! — завважив Кость, заглядаючи в замислене, стурбоване личко Любине.
Вони вернулись до хати. В покоїках стояв шарварок, гомін. Зненацька почулось бряжчання дзвоника. То їхав уже візниця з бричкою. Марія Петрівна, почувши той дзвоник, зблідла ще більше, якось закаменіла на місці, серце їй замерло. Тьохнуло воно і в Люби… От зараз, зараз їхати…
Обідали тут ще з меншим ладом, ніж закусувано у Брагових. Теж якось не йшло в душу. Марія Петрівна сиділа мовчки, стуливши руки, опустивши голову; підводила обличчя, щоб спинити скорботно милуючий погляд на своїй дорогій Любочці, але знов опускала голову, бо сльози туманом застилали їй очі.
Якось-то пообідали. От-от будуть рушать. Марія Петрівна сидить у дальшій хаті на скриньці під вікном і гірко, гірко плаче, стиха схлипуючи. Любочка прийшла, сіла коло неї і тихо припала до плеча. Марія Петрівна заплакала голосніш, спершись на обидві руки, закривши вид. Далі пригорнула Любочку.
— Голубонько ти моя! Серце моє! — виривалося в Марії Петрівни з плачем.
Любочка теж плакала.
Якраз ввіходить Тетяна і мовить:
— Пані! Там уже той Морока гнівається, каже, щоб уже виїжджати!..
Отож і послали до Раїси. Вона приїхала з Вірою Николаївною й з Петром Степановичем, привезла з собою бадьорніший дух, поводилася сміливо, жартувала з паничем Костем. Прибув і офіцер Богдашевич пожадати щасливої дороги!.. Він теж хотів говорить жартливо з Любою, але в голосі і в погляді його була якась непевність — більше чулості, ніж того жарту.
— Будьте ж ласкаві, напишіть, як там вам поведеться! — просив він Любу, запинаючись на слонах.
— Добре, добре! — одказала вона. — І ви пришліте звісточку, як тут що буде! Я буду дуже рада листам, бо мама не писатиме довгих листів.
А мама та вже нічого не чула! Не чула, що їй толкували новоприбувші знайомі, Віра Николаївна й Петро Степанович, не чула нічого з того гомону, що був у її хаті.
Вещі всіх трьох подорожніх укладені, вимощено в будці для панночок і навпроти — для Костя.
— Ну, — мовив Кость, встаючи, — прощавайте, мамо!..
Почалися ж обняття та сльози… А вже Марія
Петрівна так і вмилася слізьми!.. Любочка прощалася зо всіма.
— Прощай, Тетяно! Прощай, Уляно! — мовила вона крізь сльози, цілуючись. Давні служниці теж плакали.
На ґанку Марія Петрівна як припала знов до Любочки, то так і заклякла. Коли б не ридання, то можна б було подумать, що скаменіла.
Отож як сіли в бричку Раїса, Кость і та дорога Любочка, Марія Петрівна ледве бачила: не бачила-бо й світу за сльозами…
— Щасливо!.. З богом!.. Щасливо!.. Хай бог провадить!.. Щасливо! — гукав Петро Степанович.
Офіцер Богдашевич мовчки махав шапкою Любі, що виглядала з будки до матері.
Будки не стало видно. Тільки здалі бринів дзвоник.
V
Семен Морока, огрядний чолов'яга, був, як сказано, господар статечний, то й віз по-хазяйськи: не на один раз, мовляв, треба коней… Тож наші подорожні мали вільну спробу роздивлятись по околиці.
Помалу розстилались поля, наближались переліски, балки, виринав хуторець самотній, окритий садовим гіллям, з криницею під вербою, та й знов поля, поля без кінця… Он на кінці виднокругу мріє село, немов до половини врослее в землі, маячить стріхами, верхньою половиною церковці під зеленим дахом. Он видніє велика могила, наполовину розорана, маячить задумчистим сивим верхом посеред чорної, мертвої ріллі, говорить з вітром.
А от поля починають хвилюватись; один малий перевалок, другий, і з пригори видніє близько село
Вербівка, що розкинулось геть понад ставом. Там мав бути первий спочинок наших подорожніх, дарма що сонце ще й не зовсім зайшло. От гребля, обсаджена вербами, трясуча така, — панночки лиш посміхуються, як кидає їх у бричці. Он при берегу човник стоїть прив'язаний, а близько його на кладці перуть підтикані молодиці, задивились на наших мандрівців, на часину праники поопускали. От наші і в село в'їхали. На роздоріжжі великий заїзний двір; Морока сюди
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Товаришки, Олена Пчілка», після закриття браузера.