Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

* * *

Зрештою я зрозумів, що однією з дуже важливих причин візиту Маркоса було прагнення скористатися моїм телефоном, бо своєму тієї пори він уже не довіряв. Я мав би запитати чому, але таке запитання змусило б Маркоса брехати, крім того, мені не дуже хотілося розпитувати його про справи, принаймні поки не прийдемо до Патрісіо, де політика і прямі та опосередковані дії були практично єдиною причиною розтуляти рота. Маркос знав мене і тому не нарікав на мій відсутній вигляд; із Лонштайном і мною він підтримував стосунки, наче з колишніми однокласниками (хоча ми не вчилися в одному класі), і такого контакту нам вистачало. З Людмилою він поводився розкутіше, розповідав про свої пригоди, але ті, про які можна розповідати і в яких брали участь він і Патрісіо; інколи поглядав на мене крізь сигаретний дим, немов прагнув дізнатись, які в мене настрої, чому я не ступлю невеличкого кроку вперед або не посунуся трохи вбік, щоб вийти на орбіту. Отже, поки він телефонував нескінченній низці типів і типуль французькою, іспанською, а інколи жаргонною італійською мовою (його співрозмовник звався Паскале і відповідав із Ґенуї, цього кварталу мої телефонні рахунки будуть довжелезні, не треба відпускати його, поки він не заплатить), ми з Лонштайном балакали, пили біле вино й пригадували, яке вино в пивничках нашого кварталу. Бідолашний Лонштайн, цього тижня йому підвищили платню, і він спохмурнів, думаючи, що все має свої мінуси і тепер він загнеться на роботі, це лихо зробило його напрочуд красномовним, і Маркос був змушений раз по раз зацитькувати його, щоб той дав йому змогу почути кого-небудь, що стояв де-небудь у телефонній будці в Будапешті або Уганді, і тоді рабинчик трохи стишував голос і знову розводився про потопельників, нічні зміни в морзі, про задушених, тих, що викидаються з вікон, про спалених, про зґвалтованих дівчат із попереднім (або одночасним) задушенням, так само й про хлопчиків, про самогубців, що скористалися отрутою, пустили собі кулю в голову, отруїлися побутовим газом, наковталися барбітуратів, перерізали лезом вени, про загиблих унаслідок нещасних випадків (у автомобілях, потягах, під час військових маневрів, пускання салютів, на будівництвах) і, last but yes least[17], про жебраків, що померли від холоду або алкогольної інтоксикації, коли намагались захиститися від холоду з допомогою алкоголю, на яких-небудь ґратах метро, що все-таки були тепліші за тротуари, де походжає, не зупиняючись, заклопотане й чесне дрібнобуржуазне та робітниче населення столиці. Не те що Лонштайн розповів про це все з такою точністю переліку: адже в тому, що стосується його праці, його версії — це передусім мовні екзерсиси, тож важко дізнатися, що належить кесареві, а що моргові, цього вечора Лонштайн перевершив сам себе в красномовності й розповідав своїм кордовським акцентом про такі речі, як голячки і кабапоцьки, і з поданого контексту я виснував, що це мешканці столів судово-медичної експертизи, потім нарікав, що зобов’язаний виконувати чорноздохлу роботу, коли між восьмою і дев’ятою годинами він підходить до свого холодіжчика, на нього вже чекає з півдесятка голячків, щоб він їх дездіорив і дезшанелив, мало-помалу постягував їхні лахи, а потім частина за частиною повбирав їх на горизонтальному мармурі, де п’ятки, сідниці, лопатки й потилиця більш-менш рівною мірою зазнають впливу закону тяжіння, бо вже нічого кращого статися з ними не може.

— Pascale, puoi dire a cuelolà que è un fesa[18], — казав Маркос. — Нехай дині пришлють мені просто до Червоної Шапочки.

«Ось як треба розшифрувати ці слова, — думав Андрес, — дині — це, певне, брошури або автомати, а Червона Шапочка — безперечно Ґомес, що голиться кожні дві години».

— Потім я змухоюшений обмивати, — пояснював далі Лонштайн, — і, якщо бодай трохи пощастить, починаю, скажімо, з дівчиська років чотирнадцяти-п’ятнадцяти, напудреної і миленької, з луна-парку суботнього вечора, цілісінької, але на рівні дихала — чорно-синій обідок, а на спідниці — географічна карта, поряд з якою блідне томатна паста, далі я починаю знімати з неї покрови мрій, розрізаю резинки і опускаю липкі задні частини, аж поки бачу кожен листочок, кожну жилочку, сліди і травми життя. Інколи мені допомагає кульгавий Тергов, та якщо це гарненька кралечка, я наказую йому працювати за іншим столом, мені подобається обмивати її самому, звична праця самітника, я піклуюсь про неї, наче мати, розумієш, губкою проведу тут, потім тут, і лишаю, як у день першого причастя, натомість Тергов заливає їх відром води і якось відчужено розгладжує коси і ставить чотири кінцівки паралельно, зате я вивертаю їх, якщо вони того варті, не думай, щоб розглядати їх, але, звісно, й для цього, — а що, по-твоєму, робив Леонардо, й дивись, як його шанують, — інколи справді годі повірити, що в них уже не лишилося бажання злягатися, піти звідти з усієї повнотою життя в заду, і ти немов допомагаєш їм, хоча, зрозуміло, потім засмучуєшся, бо вони не йдуть на співпрацю. Скажімо, ота вчорашня, об одинадцятій годині, її привезли тоді, коли я вибіг до Марти ковтнути рому, я повернувся, і годі й казати, що на шостому столі мене знову чекало обмивання, не знаю чому, але на шостий стіл завжди кладуть найкокетливіших, я підняв рожеве і обрізав чорне, задер віскозу, і тут, я навіть повірити не міг, Тергов мав картонку з поліції, побутовий газ, про це можна було здогадатися, тільки-но поглянувши на її ніздрі та нігті, але повір, присягаюся, ще тепла, можливо, через фургон, вони тепер купили їх кілька, наче швейцарські шале, я залізав у них; заледве мала вісімнадцять років, двобарвні коси, а таких гладеньких колін я ще ніколи не бачив; я мав багато роботи, бо ж газ, не знаю, чи ти знаєш, згодом розповім; одне слово, півгодини