Читати книгу - "Таємничий острів"

Вже кілька днів за дві-три милі від берегів острова Лінкольна у відкритому морі плавав кит велетенських розмірів. Очевидно, це був капський, або південний кит.

— Як би нам приловчитися і загарпунити кита? — одного разу сказав моряк. — Було б у нас підходяще судно та міцний гарпун, я б перший сказав: «Пішли бити кита, — себе не пошкодую, а його здолаю».

— Хотілося б мені подивитися, як ви орудуєте гарпуном, Пенкрофе, — зауважив Гедеон Спілет. — Видовище, мабуть, прецікаве.

— Прецікаве і пренебезпечне. Але ми беззбройні, — сказав інженер, — тому нічого нам і думати про кита.

— Дивно, — продовжував журналіст, — як це кит заплив у такі широти?

— Що ви, містере Спілет, — заперечив Герберт, — ми ж знаходимося саме в тій частині Тихого океану, яку англійські й американські рибалки називають «китовим полем», — саме тут, між Новою Зеландією і Південною Америкою, трапляється найбільше китів Південної півкулі.

— Справді, — підтвердив Пенкроф, — просто не розумію, чому їх тут так мало. А втім, яка від них користь, раз неможливо до них підійти.

І Пенкроф, зітхаючи, взявся за роботу, тому що кожний матрос у душі рибалка, а якщо задоволення від риболовлі прямо пропорційне улову, то поміркуйте самі, які почуття переповнюють гарпунника, коли він бачить кита.

Та якби все зводилося до одного лише задоволення! Адже колоністи розуміли, яку цінну здобич вони упускають, як згодилися б їм і ворвань, і китовий вус.

А кит неначе й не думав залишати води острова. Спостереження за твариною велося то з плато Круговиду, то з вікон Гранітного палацу; коли Герберт і Гедеон Спілет не полювали, вони щохвилинно дивилися в підзорну трубу, як і Наб, який іноді відходив від плити. Кит потрапив до великої бухти З’єднання і стрімко борознив її води від мису Щелепи до мису Пазура; він рухався за допомогою свого дивно могутнього хвостового плавця, на який налягав, просуваючись вперед якимись стрибками і розвиваючи швидкість, що сягала часом дванадцяти миль за годину. Іноді він так близько підходив до острова, що його можна було добре роздивитися. Виявилося, що це справжній південний кит, він був чорного кольору, голову мав приплюснуту більше, ніж у китів Північної півкулі.

Поселенці бачили, як у нього з водометних отворів високо злітає хмара пари чи фонтан води, тому що, як це й не дивно, натуралісти і китобої досі ведуть суперечки з цього приводу. Що ж він викидає — пару чи воду? Є припущення, що це пара, яка перетворюється на воду, стикаючись з холодним повітрям, і осідає, розсипаючись бризками.

Отже, величезний ссавець займав усі помисли колоністів. Особливо приваблював кит Пенкрофа, навіть відволікав його від роботи. Скінчилося тим, що наш моряк почав думати тільки про одне: як би спіймати кита, — так заборонений плід вабить дитину. Моряк навіть уві сні бачив кита, і якби мав спорядження гарпунника та був би готовий бот, він, звичайно, не роздумуючи, вирушив би у море слідом за китом.

Але те, що не вдавалося колоністам, зробив випадок. З травня почулися крики; Наб, який стояв на спостережному посту біля кухонного вікна, повідомив, що кит потрапив на мілину.

Герберт і Гедеон Спілет, які вже зібралися на полювання, облишили рушниці, Пенкроф кинув сокиру, Сайрес Сміт і Наб приєдналися до друзів, і всі побігли до місця, де лежав кит.

Вода спала, а він залишився на піщаній обмілині біля мису Знахідки, за три милі від Гранітного палацу. Очевидно, китові нелегко було звідти вибратися. так чи інакше, друзі вирішили, не гаючи часу, відрізати йому всі шляхи до відступу.

Прихопивши піки, кілки із залізними вістрями, колоністи побігли до мису. Ось вони проминули міст через ріку Віддяки, перебралися на правий берег ріки, ось ідуть по піску, а за двадцять хвилин — вони вже біля величезної тварини, над якою хмарою кружляють птахи.

— Ну й чудовисько! — вигукнув Наб. Зауваження було слушне: кит, що належав до породи південних китів, виявився справжнім велетнем вісімдесяти футів завдовжки, важив, мабуть, не менше ста п’ятдесяти тисяч фунтів.

Чудовисько лежало на обмілині, не било хвостом, не намагалося спливти; поки приплив був ще високий.

Коли почався відлив, колоністи обійшли навколо кита і зрозуміли, чому він завмер непорушно.

Він був мертвий: у його лівому боці колоністи побачили гарпун.

— Отже, у наші краї запливають китобійні судна! — зрадів Гедеон Спілет.

— Відкіля ви взяли? — запитав моряк.

— Але ж гарпун…

— Що ви, містере Спілет, це нічого не доводить, — відповів Пенкроф. — Часом кит тисячу миль подолає з гарпуном у боці; можливо, нашого кита поцілили аж на півночі Атлантичного океану, а він приплив помирати на південь Тихого океану.

— І все-таки… — вимовив Гедеон Спілет, якого не переконали слова Пенкрофа.

— Це цілком можливо, — помітив Сайрес Сміт, — але подивімося, що це за гарпун. Можливо, китобої, за існуючим звичаєм, вирізали на ньому назву свого судна!

І правда, вихопивши гарпун, що встромився в бік киту, Пенкроф прочитав наступний напис:

«Марія-Стелла». Вайньярд».

— А, корабель з Вайньярда! З моїх рідних країв! — вигукнув моряк. — «Марія-Стелла»! їй-богу, прекрасне китобійне судно. Чудово його знаю. О, друзі ви мої, судно з Вайньярда, китобійне судно з Вайньярда!

І моряк, розмахуючи гарпуном, схвильовано повторював назву, що говорила так багато його серцю, назву порту, де він народився!

Ніхто не чекав, що підпливе «Марія-Стелла», а її екіпаж вимагатиме віддати йому кита, пораненого гарпуном, тому вирішили розрубати китову тушу на частини, поки вона не розклалася. Хижі птахи, вже кілька днів вистежували багату здобич і налетіли на мертвого кита; колоністи розігнали їх, вистріливши з рушниць.

Виявилося, що вони знайшли самку кита, — з її сосків бігло молоко, а молоко це, на думку натураліста Диффенбаха, цілком заміняє коров’яче, від якого не відрізняється ні за смаком, ні за кольором, ні за густотою.

Пенкроф колись служив на китобійному судні, тому тушу розібрали за його вказівками і всіма правилами; заняття було не з приємних і тривало три дні, але жоден колоніст не відмовився від роботи — навіть Гедеон Спілет, що, як заявив Пенкроф, «зуміє з усього викрутитись».

Сало розрізали на рівні скиби по два з половиною фута завтовшки, потім їх розділили на шматки вагою, мабуть, тисячу фунтів і розтопили у величезних глиняних чанах, привезених колоністами до місця роботи, тому що їм не хотілося забруднювати околиці плато Круговиду; жиру витопили на третину менше. Але все-таки запаси вийшли чималі; з одного лише язика добули шість тисяч фунтів жиру, а з нижньої губи — чотири