Читати книгу - "Таємничий острів"

Згодився не тільки жир, завдяки якому колоністи надовго запаслися стеарином і гліцерином, — міг знайти застосування і китовий вус, хоча жителі Гранітного палацу обходилися без парасолів і корсетів. У пащі кита з двох боків верхньої щелепи звисало по ряду еластичних рогових пластинок, їх було близько восьмисот. Пластинки звужувалися донизу, і їхні ряди нагадували дві величезні «гребінки» із зубами по шість футів завдовжки. Ці гребінки затримували безліч мікроскопічних тварин, рибок і молюсків, якими харчується кит.

Нарешті закінчення роботи дало задоволення. Залишивши тушу на розтерзання ненажерливим птахам, під дзьобами яких вона мала навіки зникнути, колоністи повернулися додому до своїх щоденних справ.

Одначе Сайрес Сміт не відразу відновив спорудження судна, а взявся щось майструвати; дивлячись на нього, колоністи згоряли від цікавості. Він узяв дюжину пластинок китового вуса, розрізав кожну на шість рівних частин і відточив кінці.

— Що ми з ними зробимо, містере Сміт? — запитав Герберт, коли інженер обточив пластинки.

— Битимемо вовків, лисиць і навіть ягуарів, — відповів Сайрес Сміт.

— Зараз?

— Ні, взимку, коли нам допоможе лід.

— Нічого не розумію… — здивувався Герберт.

— Зараз зрозумієш, друже, — відгукнувся інженер. — Не я винайшов цю штуку — її застосовують мисливці-алеути в тій частині Америки, що належить росіянам.[33] Отож, друзі мої, як тільки настануть морози, я зігну в кільця всі ці пластинки китового вуса і буду поливати їх водою, доки вони не скрижаніють льодом, — їм тоді й не розпрямитися; потім начиню їх шматками сала і розкидаю по снігу. Що ж буде, якщо голодний звір проковтне таку пластинку? А ось що: лід у шлунку розтане від тепла, китовий вус розпрямиться, гострі його кіпці прохромлять нутрощі хижака.

— Добре придумано! — зауважив Пенкроф.

— Ось ми й збережемо порох і кулі, — додав Сайрес Сміт.

— Та це краще будь-якої пастки! — відгукнувся Наб. — Що ж, почекаймо до зими!

— Почекаємо до зими.

Тим часом суднобудівництво тривало, і до кінця місяця судно наполовину обшили. Вже й тепер можна було сказати, що бот виходить чудовий і прекрасно триматиметься на воді.

Пенкроф працював з надзвичайною наснагою і тільки завдяки своєму могутньому здоров’ю міг переборювати втому; а тим часом товариші, у нагороду за всі його зусилля, готували йому приємний сюрприз, і 31 травня йому випало пережити мало не найбільшу радість у житті.

Того дня Пенкроф, пообідавши, зібрався вже встати з-за столу, як раптом відчув, що хтось поклав йому на плече руку.

То була рука Гедеона Спілета; журналіст сказав:.

— Стривайте, дорогий Пенкрофе, що ж ви тікаєте? А десерт?

— Дякую, містере Спілет, — відповів моряк, — мені ніколи.

— Ну хоч чашечку кави, друже?

— Не хочеться.

— Ну, а люлечку?

Пенкроф раптом підхопився, і його широке добродушне обличчя сполотніло: він побачив, що журналіст простягає йому набиту люльку, а Герберт — вуглинку.

Моряк, хотів щось сказати, але не міг вимовити ні слова; він схопив люльку, підніс її до губ, прикурив об вуглинку і зробив кілька затяжок.

Сизий запашний димок заклубився хмарою, а з цієї хмари пролунав радісний голос:

— Тютюн, воістину тютюн!

— так, Пенкрофе, — озвався Сайрес Сміт, — і тютюн чудовий!

— О, божественне провидіння! Творець усього сущого! — вигукнув моряк. — Тепер на нашім острові є все, що душа забажає!

І Пенкроф курив, курив без кінця.

— А хто ж знайшов тютюн? — запитав він раптом. — Звичайно, ти, Герберте.

— Ні, Пенкрофе, містер Спілет.

— Містере Спілет! — закричав моряк, стискаючи в обіймах журналіста, якому ще не доводилося потрапляти в такі лещата.

— Ох, Пенкрофе! — простогнав Гедеон Спілет, ледве відсапуючись. — Подякуйте і Герберту, що визначив, який це тютюн, і Сайресу Сміту, який приготував куриво, і Набу, якому так важко було тримати язик за зубами.

— так, друзі, я вам неодмінно віддячу. До самої смерті не забуду!

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Зима. — Валяння вовни. — Сукновальня. — Настирлива думка Пенкрофа. — Приманки з китового вуса. — Яку послугу може зробити альбатрос. — Пальне прийдешніх століть. — Топ і Юп. — Буря. — Руйнування на пташиному дворі. — Екскурсія на болото. — Сайрес Сміт залишається вдома. — Дослідження колодязя

Зима настала в червні цей місяць у Південній півкулі подібний до грудня північних широт. Настав час подбати про теплий і міцний одяг.

Колоністи настригли вовни з муфлонів і збиралися виготовити тканину з цієї дорогоцінної сировини.

Зрозуміло, що в Сайреса Сміта не було ні чесальної, ні тіпальної, ні прасувальної, ні прокатної, ні сукальної, ні прядильної машини, ні механічної прядки, щоб прясти вовну, ні ткацького верстата, щоб виготовити тканину, і йому довелося обійтися найпростішими засобами, так щоб не ткати і не прясти. Він і справді вирішив просто скористатися тим, що вовна, коли її розгортаєш, звалюється, волокна її зчіплюються і переплітаються, — у такий спосіб виготовляють повсть. Отже, повсть можна одержати найпростішим способом і, валяючи вовну, щоб мати грубу, але дуже теплу матерію. Вовна в муфлонів коротка, а для виготовлення повсті саме така й потрібна.

Інженер за допомогою своїх товаришів, враховуючи і Пенкрофа, якому ще раз довелося кинути спорудження бота, взялися за підготовчі роботи: треба було очистити вовну, просякнути маслянистими і жирними речовинами, що називаються «жиропотом». Вовну знежирили так: занурили її в чани, наповнені водою, нагрітою до сімдесяти градусів, і протримали там добу; потім ретельно промили в содовому розчині, вичавили під пресом, і вовна була готова для валяння, тобто для виробництва повсті — щільної, хоча й грубої матерії, що не дуже цінується в промислових центрах Європи й Америки, але досить дорога на «ринках острова Лінкольна».

Повсть відома здавна — перші сукна виготовлялися за тим же способом, до якого вдався Сайрес Сміт.

Пізнання в області техніки дуже виручили інженера, коли він почав конструювати валяльну машину; для роботи сукновальні він мистецьки застосував не використану доти рушійну силу водоспаду.

Машина вийшла допотопна. Вал, обладнаний кулачками, які по черзі то піднімали, то опускали вертикальні вальці, шухляди, призначені для вовни, по-якій і били ці вальці, міцна дерев’яна рама, що з’єднує весь пристрій, — ось яка була ця машина протягом багатьох століть, поки винахідники не замінили вальці компресорами, поки не перестали валяти вовну, а почали її прокочувати.

Сайрес Сміт керував роботою, і все йшло пречудово. Вовну валяли, попередньо змочивши її мильною водою для того, щоб шерстинки стали слизькими і м’якими, краще зчіплювалися одна з одною і не рвалися б при валянні; із сукновальні виходили товсті полотнища повсті. Шерстинки завдяки крихітним борозенкам і горбкам, що завжди на них бувають, переплелися і звалялися так щільно, що вийшов матеріал, придатний і для ковдр, і для одягу. Що й казати, далеко