Читати книгу - "Твори. Том 1"

Монтелен, уражений, сказав:

«Але ж, пане директор, всі рахунки були правильні, я перевірив їх, і ви їх затвердили…»

Тоді патрон, знову споважнівши, заявив:

«Не можна бути таким наївним. Знайте, пане Монтелен, що завжди треба нагромаджувати борги, аби потім добиватися знижки».

І Сен-Потен додав, кивнувши головою з виглядом знавця:

— Що? Хіба це не Бальзак?

Дюруа не читав Бальзака, але відповів переконано:

— Так, слово честі.

Потім репортер говорив про пані Вальтер — ту вгодовану індичку; про Норбера де Варен — того старого невдаху; про Ріваля — ту бліду копію Фервака[11]. Нарешті, він дійшов і до Форестьє:

— Щодо цього, то йому поталанило в шлюбі, та й годі.

Дюруа спитав:

— А хто така його дружина?

— О, це пройда, це хитра штучка. Це коханка одного старого жуїра, на ім’я Водрек, графа де Водрека, що подарував їй посаг і видав її заміж.

Дюруа раптом відчув холод, якийсь нервовий дрож і бажання вилаяти, ударити цього балакуна. Проте він тільки спинив його, щоб спитати:

— Сен-Потен [12] — це ваше справжнє прізвище?

Той простодушно відповів:

— Ні, мене звуть Тома. Це мене в газеті прозвали Сен-Потеном.

Дюруа розплатився за напої й мовив:

— Здається, вже досить пізно, а нам треба ще відвідати двох благородних вельмож.

Сен-Потен зареготав:

— Який ви ще наївний! Невже ви гадаєте, — я отак і побіжу розпитувати того китайця й того індійця, що воня думають про Англію? Нібито я не знаю краще за них, ще саме вони повинні думати для читачів «Французького життя». Я брав інтерв’ю у п’ятисот — ніяк не менше — з них, таких-от китайців, персів, індійців, чілійців, японців та інших. Всі вони відповідають одне й те саме. Мені треба тільки взяти свою замітку про останнього з них і переписати її слово в слово. Змінюється заголовок, ім’я, титули, вік, почет — ото й усього. О, в цьому не слід помилятися, а такі «Фігаро» або «Галл» далися б мені взнаки. Але про це я за п’ять хвилин дізнаюсь від швейцарів у готелях «Континенталь» та «Брістоль». Ми підемо туди пішки, покурюючи сигари. Одержимо п’ять франків за візника. Ось, любий мій, як чинять практичні люди.

Дюруа спитав:

— За таких умов, мабуть, вигідно бути репортером?

Журналіст таємниче відповів:

— Так, але ні на чому стільки не заробиш, як на хроніці, що є замаскованою рекламою.

Вони підвелися й попрямували по бульвару в напрямиі до церкви Магдаліни. Зненацька Сен-Потен сказав:

— Знаєте, якщо у вас є справи, то мені ви не потрібні.

Дюруа потиснув йому руку і пішов геть.

Думка про те, що ввечері треба писати нарис, не давалй йому спокою, і він почав обмірковувати її. Він добирав ідеї думки, висновки, анекдоти і дістався так аж до кінці Єнісейських Полів, де перехожих було небагато, бо Париж обезлюднів у ці задушливі дні.

Пообідавши в ресторанчику на майдані Етуаль, біля Тріумфальної арки, він поволі вернувся пішки додому через зовнішні бульвари і сів до стола працювати.

Та тільки-но його погляд упав на великий аркуш білого паперу, як усі думки зникли з голови, немов і самий його мозок вивітрився. Він намагався докупи зібрати уривки спогадів та зафіксувати їх, але вони щезали, щойно він їх відновлював, або ж роїлися роєм, і він не знав, як їх відтворити, в якій формі, з чого почати.

Промучившись годину і списавши п’ять аркушів паперу варіантами першої фрази, він сказав собі: «Я ще не досить набив руку в цьому ділі. Мені потрібна ще одна лекція». І він затремтів від нетерпіння на саму згадку про спільну працю з пані Форестьє, передчуваючи довге, інтимне, сердечне й ніжне побачення з нею наодинці. Він швиденько ліг спати, майже боячись тепер братися до роботи, щоб йому часом не пощастило.

Другого дня Дюруа устав пізно, бо навмисне відсував цей візит, наперед смакуючи його.

Минула вже десята година, коли він подзвонив до приятеля.

Слуга відповів:

— Пан зайнятий.

Дюруа й не подумав, що Форестьє може бути дома. Проте він не відступався:

— Скажіть йому, що це я, в терміновій справі.

Хвилин через п’ять він входив до кабінету, де провів недавно такий чудовий ранок.

У тому кріслі, де вчора сидів він, умостився Форестьє, в халаті, пантофлях, англійській шапочці; він писав, а його дружина, в тому ж самому білому пеньюарі, стояла, спершись ліктем на камін, з цигаркою в роті, і диктувала.

Дюруа промимрив, спинившись на порозі:

— Перепрошую, що потурбував вас.

Його приятель, обернувши до нього сердите обличчя, пробурчав:

— Ну, чого тобі треба? Кажи швидше — ми не можемо гаяти часу.

Дюруа, геть знітившись, пробелькотів:

— Та ні, нічого, іще раз вибачайте…

Але Форестьє розлютився:

— Сто чортів! Ну, то кажи вже! Адже ти вдерся сюди не для того, щоб тільки привітатися з нами?

Годі Дюруа, дуже схвильований, наважився:

— Ні… ось… річ у тому… у мене все ще не виходить той нарис… а ти був… ви були такі… такі… ласкаві того разу… що я сподівавсь… що я насмілився прийти…

Форестьє перебив його:

— Та ти, далебі, глузуєш із людей! Гадаєш, що я працюватиму за тебе, а тобі лишиться тільки ходити до каси наприкінці місяця? Бач, який спритник!

Молода жінка курила далі, не кажучи й слова, та все посміхалася загадковою усмішкою, схожою на машкару чемності, за якою чаїться іронія.

А Дюруа, спалахнувши, белькотав:

— Вибачте… я гадав… я думав…

Нараз голос його зміцнів, і він сказав:

— Прошу ласкаво пробачити мені, пані; я щиро дякую за той чудовий нарис, який ви за мене написали вчора.

Він уклонився, сказав Шарлеві: «Я буду в редакції о третій», — і вийшов.

По дорозі додому він бурчав:

— Гаразд, я напишу його сам, і вони побачать…

Вернувшись, Дюруа одразу ж сів писати; гнів підбурював його.

Він повів далі інтригу, яку розпочала нані Форестьв, нагромаджував деталі в дусі бульварного роману — неймовірні пригоди і пишномовні описи в незграбному стилі гімназиста та в унтер-офіцерських висловах. Через годину він дописав нарис, що скидався на якусь безглузду мішанину, і впевнено поніс його до «Французького життя».

Першим, кого він зустрів, був Сен-Потен, що міцно, наче спільникові, потиснув йому руку й спитав:

— Читали мою розмову з китайцем та індійцем? Кумедно, авжеж? Увесь Париж зацікавився цим. А я й кінчика їхнього носа не бачив.

Дюруа нічого ще не читав, він узяв газету й переглянув довгий допис під назвою: «Індія і Китай», тим часом як репортер показував йому