Читати книгу - "Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта"

Нарешті її слова почулися. Лунали для Айдаса, наче він був під водою. Лунали десь… як згори. 

– Всі? – голос Айдаса випадково зламався. – Ти певна, що хочеш сказати це мені? Всі? Я – це не вони, Міє. Я це просто я, – вдарив кулаком собі в груди. – І я, на відміну від них, хочу кохати і хочу, щоб мене кохали. Я й ніколи не задумувався про це, доки не зустрів тебе… Міє!

– О ні, я досі не можу пробачити тобі те, що ти накоїв, і яким би чудовим ти не був, скільки би не говорив… 

– Мовчи, я не можу це чути, – це боліло в грудях, кожне її слово добивало його. – Добре подумай, чи хочеш ти договорити те, що говориш зараз… мені.

– Так, я хочу, – вона злилася. – Бо досі я була надто ввічлива, щоб кричати на того, хто мене скривдив. І чия родина і далі кривдить мене та ганьбить. Як я можу бути з тобою, поки ви всі… такі. В мене було надто мало шансів висловити тобі всю свою злість – ти постійно підкупав мене своєю милістю та усмішкою. Як я могла сказати тобі все, що відчуваю, висловити всю ту ненависть, якщо ти купив мені той клятий кошик і лестив мені?!.. 

– І ти досі ненавидиш мене? 

Її погляд став гострим – Айдас не розумів: чи скаже вона чесно, чи йому на зло. 

– Айдасе... Мені не вистачить сил побороти твою сімейку. Я одна. 

– Ти не одна, я твій, Міє. Почуй мене. 

– Не хочу тебе чути. Не хочу терпіти це. Краще бути без тебе, ніж стикатися лобами з твоєю ріднею, яка не втратить можливість щодня повторювати мені, яка я нікчема, і калічити мені життя. Конфлік був вже вичерпаний, я не співала через тебе, то навіщо зараз хапати мене за руки та погрожувати?..

– Краще без мене? 

– Так. 

– Але я не довзолю їм ображати тебе. І я хочу, щоб ти співала... Твоя мрія важлива для мене теж.

– Ти вже дозволив, ти пропустив це.

– Я не знав. Вибач!

– Навіщо я з тобою зв’язалася?.. Я знала, що так буде, я відчувала… Залиш мене, просто зникни з мого життя. А я почну все спочатку – краще зв’яжу свою долю з простішою родиною, з кимось мирним. Йди додому, Айдасе. 

– Міє, – він ступив крок, мабуть, надто різко, бо Мія перелякано відбігла. – Будь ласка, я кохаю тебе, не проганяй мене. Я справлюся з ними. 

– Це не так, – Мія засміялася, – ти не справишся з ними. Ти не справився з ними досі щодо самого себе, а щодо мене й поготів. 

Айдас не міг витримати більше – він ступив ще один крок уперед і схопив Мію за зап'ястя. Відчуття її теплоти, навіть у моменті люті, здавалося йому рятівним. Але Мія одразу ж рвонулася назад, вириваючи руку з його хватки. Її очі блищали гнівом, а на обличчі застигла холодна рішучість.

– Не чіпай мене! – різко вдарила чоловіка по руках, відкидаючи його спроби торкнутися її знову. – Ти зараз знову почнеш торкатися до мене, і я знову вибачу тобі... А я не можу і не хочу.

– Міє, прошу... – голос Айдаса зламався, якось безсило й безпомічно. 

Він падав на коліна перед нею, дивлячись знизу вгору, наче це був його останній шанс не втратити її.

– Вставай! – ошелешено закричала, відступаючи назад. – Не ганьбися, Айдасе! Це не змінить нічого. Я вже вирішила. Я боюся вас, твоя родина не прийме мене і скалічить. 

Айдас тремтів, як людина, що опинилася на межі відчаю. Він не міг прийняти її слова, не міг допустити, щоб це було їхньою кінцівкою.

– Я не можу тебе втратити, – шепотів, втрачаючи контроль над собою, – я не знаю, як жити без тебе. Я помру без тебе. Міє...

Але Мія тільки злилася все більше. В її очах змішалися сльози та злість.

– Це більше не має значення! Ти не врятуєш нас, як би не намагався! І, може, ти й кохаєш мене, але ти не годен захистити мене від них. Як мені бути з тобою, коли кожен мій день поруч – це нова драма, в які я завжди ображена жертва? Твоя родина – це найгірше, що я бачила…

Він дивився на неї знизу, його обличчя було наповнене болем і відчаєм, та Мія не могла витримати цього виду.

– Встань! – знову вигукнула, підносячи руку, наче збиралася його вдарити. – Встань, і йди геть.

– Будь ласка, прийди в театр першого числа. Обіцяй мені. Ти обіцяла… Просто прийди. 

Він різко підвівся і, побачивши її підняту руку, завмер. 

– Айдасе, йди.

– Хочеш вдарити мене? – засміявся, вражений. – Чарівно. Відіграйся на мені за все, будь ласка. Я старався бути найкращим… – Айдас розумів, що він не має права для люті – лише вона може зараз злитися і говорити дурниці, бо він простить їй все, що би Мія не сказала, але сам…

Сам він має стулити пельку. 

Бо вона не простить йому його зрив. 

І, може, завтра вони могли би поговорити, просто поговорити... Без люті. Вона погасить свій гнів за ніч, відпочине, і тоді Айдас спробує знову доторкнутися до неї, вибачитися та все пояснити. 

Але серце Айдаса теж не витримувало. Воно так само, як і її серце, тримало в собі багато образ, готових вирватися. І Айдасу так хотілося, щоб вона стулила зараз же йому рота. Як завгодно – поцілувала або випхала чоловіка за поріг дому... байдуже як.