Читати книгу - "Одного разу на Різдво"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Геть нещасна, я залажу в ліжко з лептопом в обіймах і втикаю в ці захопливі й дивовижні справи, якими займаються на Фейс-буці всі, окрім мене. Як я й передбачала, Австралія фанатіє від Сари. Вони не можуть натішитися її британським акцентом і сонячною усмішкою. Я дотягуюся та гладжу екран, коли переглядаю відео, розміщене на її сторінці: вони з Люком дають інтерв’ю ранковому каналу про закохані англо-австралійські пари та подібні зустрічі. Вона — моя Супер-Сара: суперкохана, суперуспішна, просто супер. Боже, як би я хотіла, щоб вона була тут. Наші розмови по скайпу щопонеділка — одна з головних подій мого тижня, але це не те саме, що притулитися до її реального плеча.
Я реву, відчуваючи себе через це повною дурепою, та переходжу на Джекову сторінку. Наша дружба ефектно завершилася після Сариного прощального обіду. Тепер наші дружні стосунки обмежуються лише тим, що я лайкаю його фото на ФБ, а він час від часу коментить мої. На його сторінці бачу, що він вирушив у довгу відпустку з Амандою. Моя ж сторінка свідчить, схоже, що в мене взагалі відсутнє соціальне життя. Просто довгий порожній простір, без жодного посту. Напевно, я його видалю з друзів — та й по всьому.
9 червня
Лорі
— Заплющ очі!
Я в кухні, готую обід (Tuna Niçoise[26]), коли заходить Оскар після його звичайної — тридобової — поїздки до Брюсселя. У нього дуже веселий голос, а я одразу відчуваю хвилю полегшення. Між нами дедалі більше наростає напруження. Ніякої ознаки того повернення в Лондон, яке обіцяв Оскар, не видно, і ми вже шостий місяць намагаємося зробити дитину, але безуспішно. Не те, щоб це настільки вже незвична ситуація, коли взяти до уваги факт, що в сприятливі для зачаття моменти ми часто перебуваємо в різних країнах. Так, тепер я знаю все про ці питання.
— Ти певний? У мене ніж у руці, — сміюся, кладу ніж і роблю те, що він попросив.
— Можна вже розплющувати знову.
Розплющую. Він стоїть переді мною з величезним букетом, його майже не видно за квітами.
— Мені почати хвилюватися? — усміхаюся, приймаючи від нього букет.
Він хитає головою.
— Я б приніс шампанського, якби ми не відмовилися від міцних напоїв.
Він дуже серйозно поставився до нашого сухого закону та кинув пити через солідарність зі мною.
У моєму животі все зав’язалося вузлом від остраху. До кінця мого менструального циклу ще чотири дні, святкувати ніби ранувато.
— Запитай мене, — каже він, і я усвідомлюю, що це якась інша новина.
Припиняю пошуки вази, достатньо великої для такого щедрого дарунка, та кладу троянди на стіл.
— Що ж таке сталося? — І тут я вже здогадуюся, про що він може мені сповістити. Чи можливо це? Його брюссельські поїздки завершуються? Ми знову нарешті будемо повноцінною родиною, а не гостьовим шлюбом?
— Ходи сюди, сідай, — каже він, відтягуючи момент відповіді, бере мене за руку, веде за собою до вітальні, усаджує на канапу.
— Ти змушуєш мене хвилюватися, — я намагаюся всміхатися, але не здатна приховати тривогу.
Він сідає поруч, нахиляється до мене.
— З’явився Брентмен і викликав мене на зустріч цього ранку.
Я знала!
— І? — усміхаюся.
— Ти дивишся на нового директора банку!
Його обличчя пішло радісними зморшками, він сміється, мов дитина, у якої замість одного Різдва сталось одразу багато. Я чую запах алкоголю, коли нахиляюся та обіймаю його — наша заборона на вино цього разу, мабуть, була порушена.
— Та ти що! Це ж чудово! — кажу. — І ти дійсно на це заслуговуєш, ти там дуже важко працюєш. Я така рада, що вони побачили це. Тобі вже призначили дату повернення до Лондона? — стискаю його руку.
— Ну, це не означає, що я менше часу проводитиму в Брюсселі, — його усмішка пригасає. — Або, точніше, зовсім не те.
Завмираю, сповнена раптового передчуття, що це ще не всі новини і що продовження мені не сподобається.
— Я не залишаю Брюсселя, Лорі, — каже він, тримаючи мене за руку. — Насправді, ця робота буде постійною там.
Дивлюся на нього, часто-часто моргаю.
— Я не…
Він бере другу мою руку, благально дивиться на мене.
— Не кажи «ні» просто зараз. Я знаю: це — мов грім з ясного неба, але я думав про це цілий день і гадаю, що нам варто переїхати туди. Я певний цього. Ти, я, наша майбутня дитина. Брюссель — чудове місто, Лорі, тобі там сподобається. Я обіцяю.
Дивлюся на нього, мов контужена.
— Але ж моя робота…
Він киває.
— Знаю, знаю. Але ж ти все одно маєш покинути роботу, коли з’явиться дитина. І відпустку у зв’язку з вагітністю теж потрібно взяти.
— Он як? А якщо я планувала повернутися на роботу? — Іще не знаю, чи зробила б так, але чому він вирішує за мене? Як типово для нього, для стилю його «старої школи» припустити, що я буду мамою-домогосподаркою. І яка я дурепа — розумію це зараз, — що не обговорила з ним цього раніше.
Він хмуриться, ніби я говорю про якісь зайві обставини.
— Ну, там теж повно роботи. Але, чесно, Лорі, я зароблятиму так багато, що тобі не потрібно буде… Подумай про це, будь ласка, — він говорить поспіхом, не даючи мені можливості вставити слово. — Ти зможеш пити каву — гаразд, м’ятний чай — на площі, гуляти над рікою. Ти зможеш познайомитися з містом до того, як народиться малюк, це буде як наша перша зустріч. Там дуже багато експатріантів, у тебе буде безліч друзів.
Почуваюся силоміць поставленою на рейки заданого маршруту, мене розлючує, що я повністю позбавлена права голосу. Цілком переконана, що його заробітку більше ніж досить, щоб утримувати родину, а мого ледь вистачає на те, щоб забезпечити саму себе, але він, здається, сам прийняв усі рішення, не маючи
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одного разу на Різдво», після закриття браузера.