Читати книгу - "Інститут"

Позаштатні спостерігачі не мають жодного уявлення про те, про кого чи для чого вони звітують; багато з них припускають (помилково), що це якась штука від влади США, типу Старший Брат. Більшість просто забирають додаткову зарплатню в п’ятсот доларів на місяць, вчасно здають свої звіти і не ставлять запитань. Звісно, час від часу деякі таки ставлять запитання, проте швидко дізнаються, що цікавість не лише до добра не доводить, а й щомісячні дивіденди відбирає.

Найщільніша концентрація позаштатних спостерігачів, близько п’ятдесяти, — на території навколо Інституту, і до їхніх обов’язків не належить слідкувати за талановитими дітьми. Для них головна робота — слухати людей, які ставлять неправильні запитання. Вони — натяжні шнури, рання система попередження.

Стекгаус обережно повідомив кількох спостерігачів у Деннісон-Рівер-Бенді, лише на випадок, якщо малий Діксон помилився або бреше («Він не брехав, я б зрозуміла», — наполягала місіс Сіґсбі), проте більшість відправив на територію Преск-Айла. Один отримав завдання сконтактувати з місцевою поліцією й повідомити їх, начебто бачив хлопчика, що потрапив у новини на CNN. Хлопця, згідно з новинами, шукають для допиту стосовно вбивства його батьків. Його звуть Люк Елліс. Спостерігач повідомив поліцію, що не впевнений, чи це саме той малий, але дуже схожий, а ще він просив гроші, поводився загрозливо й безладно. Що місіс Сіґсбі, що Стекгаус знали: дозволяти поліції шукати їхнього загубленого хлопця — не ідеальне розв’язання проблеми, але з поліцією можна впоратися. Крім того, все, що Елліс їм скаже, можна списати на марення неврівноваженої дитини.

Мобільні не працюють на території Інституту та містечка — навіть більше, в радіусі двох миль, — тож пошуковики користувалися раціями. А ще там були стаціо­нарні телефони. Тепер один із таких задзвонив на столі місіс Сіґсбі. Стекгаус ухопив слухавку.

— Що? З ким я говорю?

То була лікарка Фелісія Річардсон, що заміняла Зіка в серверній. Вона взялася за цю роботу з радістю. На кону і її дупа, що вона чудово усвідомлювала.

— Я зв’язалася з одним із наших позаштатників. Його звати Жан Левеск. Каже, знайшов човен, яким скористався Елліс. Переключити його на вашу лінію?

— Зараз же!

Місіс Сіґсбі стояла перед Стекгаусом із піднятими руками, безгучно промовляючи: «Що там?»

Стекгаус проігнорував її. У слухавці клацнуло, й на лінії з’явився Левеск. Він говорив з таким грубим акцентом Сент-Джон-Веллі, що ним можна було б рубати деревину. Стекгаус ніколи раніше його не бачив, проте уявив старого засмаглого мужика в капелюсі зі жменею рибальських блешень, закладених у криси.

— Знийшоу я ту лодку, та.

— Мені сказали. Де?

— На переміль стала на березі дугури річков миль десь за п’єть від Преск-Айла. Троха притонула, то є так, але ручка весла — весло тіки ’дне було — була на сідушку сперта. Я не чіпов ’ї. Нікому не дзвунив. Там кров на веслі. Я вам так скажу, там як вверх по ріці йти, там троха пороги є. Якшо той малий, якого ви шукаєте, до човна незвикший, а ще й такий малий…

— Можливо, що він звідти вивалився, — закінчив за нього Стекгаус. — Лишайся на місці, я туди відправлю пару своїх людей. І дякую.

— Та за шо платите, то й маїте, — відповів Левеск. — Я так думаю, ви мині ни скажите, що він зробиу.

Стекгаус закінчив дзвінок, таким чином відповівши на це особливо дурне запитання, і ввів у курс справи місіс Сіґсбі.

— Є надія, що малий мудак потонув і хтось знайде його тіло сьогодні-завтра, але на таке везіння розраховувати не можна. Мені потрібно, щоб Рейф і Джон — усі, хто в мене є на охороні, і це зміниться, коли ситуація закінчиться, — відправилися в центр Преск-Айла, зараз же. Якщо Елліс пересувається пішки, саме туди він і піде. Якщо зловить якусь машину, поліція штату або якийсь місцевий коп його зловить і забере. Зрештою, він божевільний, що вбив своїх батьків, а тоді втік аж до самого Мейну.

— Ти настільки на це сподіваєшся? — Їй було дійсно цікаво.

— Ні.

16

Пожильцям дозволили вийти зі своїх кімнат на вечерю. Це була дуже тиха трапеза. Кілька доглядачів і техніків кружляли навколо дітей, наче акули. Було видно, що вони на межі, а руки так і чухаються, щоби шваркнути шокером першу-ліпшу дитину, яка захоче попащекувати. Проте в тій тиші таємно від усіх пробігало нервове піднесення, настільки сильне, що Фріда Браун навіть відчула себе трохи п’яною. Сталася втеча. Усі діти тішились і разом з тим не хотіли цього показувати. А вона радіє? Фріда не була певна. Частково так, але…

Ейвері сидів біля неї, занурював два хот-доґи в запечену квасолю, тоді діставав їх. Погребав і ексгумував. Фріда була не така розумна, як Люк Елліс, проте досить кмітлива і знала, що означає «погребати» й «ексгумувати». Вона лише не знала, що станеться, якщо Люк розпатякає про те, що тут відбувається, комусь, хто йому повірить. А особливо що це означатиме для них. Їх випустять? Відправлять додому до батьків? Вона була певна, що саме в це діти й хочуть вірити — звідси й той незримий потік, — але Фріда сумнівалася. Їй було лише чотирнадцять, проте вона вже стала холодною й цинічною. Її мультяшні люди усміхалися; вона сама — ніколи. А ще вона знала дещо, про що решта не відала. Ейвері забрали в кабінет місіс Сіґсбі, де він, безумовно, пробовкався.

А це означає, що Люк далеко не втече.

— Ти їстимеш цю муйню чи просто бавитися будеш?

Ейвері відсунув тарілку і підвівся. Відколи повернувся з кабінету місіс Сіґсбі, він виглядав ніби хлопчик, що побачив привида.

— Там яблучний пиріг з морозивом і шоколадний пудинг на десерт у меню, — попередила вона. — І це ж не як удома, принаймні в мене, де мусиш з’їсти все на тарілці і лише потім можеш мати десерт.

— Я не голодний, — відрізав Ейвері й вийшов з буфету.

Але через дві години, після того як дітей відправили по кімнатах (і кімнату відпочинку, і їдальню на сього­днішній вечір оголосили забороненою зоною, а двері на майданчик були замкнені), він забрів до Фріди в кімнату в піжамі, сказав, що голодний, і запитав, чи нема в неї жетонів.

— Смієшся? — запитала Фріда. — Я ж тут лише недавно з’явилася.

Насправді в неї було три жетони, але Ейвері їх віддавати вона не збиралася. Він їй подобався, але ж не настільки.

— А. Окей.

— Іди спати. Як спатимеш, не будеш голодний, а коли прокинешся, буде сніданок.

— Можна я ляжу з тобою, Фрідо? Люка ж нема.

— Іди до себе в кімнату. Можуть бути проблеми в нас обох.

— Я не хочу спати сам. Вони мене били. Били ’лектрошоком. А якщо повернуться й захочуть ще? Можуть, якщо дізнаються, що…

— Що?

— Нічого.

Фріда міркувала. Міркувала про багато речей насправді. Справжнім асом міркування була ця Фріда Браун зі Спрінгфілда, штат Міссурі.

— Ну… окей. Залазь у ліжко. Я ще трохи посиджу. По телеку програму про диких тварин показують, хочу глянути. Ти знав, що деякі дикі тварини їдять своїх дітей?

— Правда? — вражено спитав Ейвері. — Це так сумно.

Вона поплескала його по плечу.

— Більшість