Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Тоді все ясно, — саркастично кинув Гелоуглас.

— Це ти постарався, Генрі? — поцікавилася я, глянувши з коридору в наші основні апартаменти. Хтось порозкладав гостролист, плющ та глицю довкола каміна та вікон і висипав їх купою посередині дубового столу. Камін був закладений свіжими дровами, і в ньому весело потріскував і сичав вогонь.

— Нам із Франсуазою хотілося, щоб на ваше перше Різдво у вас був святковий настрій, — сказав Генрі, ніяково червоніючи.

Умови проживання в готельчику «Олень і Корона» були найкращими як для міського житла шістнадцятого сторіччя. Його західне вікно з багатьма шибками виходило на Вотер-Лейн. Воно чудово годилося для спостереження за людьми, бо його основа мала в собі сидіння з м’якими подушечками. Стіни були утеплені різьбленими панелями, кожна з них покрита в’юнкими квітами та лозами.

Меблів у кімнаті було небагато, зате доброї роботи. Біля каміна гостей чекали широкий ослін та двоє глибоких крісел. Дубовий стіл посеред кімнати мав навдивовижу вишуканий вигляд. Він був три лише фути завширшки, але досить довгий, з ніжками, прикрашеними витонченими обличчями каріатид та герм. Над столом висів брус, заставлений свічками. Його можна було опускати й піднімати за допомогою канатно-блочного механізму, що звисав зі стелі. Із фасаду гігантського серванта з широким асортиментом глеків, глечиків, чашок та чарок шкірилися вирізьблені левині голови. Як і має бути в оселі вампірів, тарілок у тому серванті було дуже мало.

Перш ніж ми сіли за смаженого гусака, Метью показав мені нашу спальню та свій приватний кабінет. Обидві ці кімнати розташовувалися напроти передпокою. Гострокінечні вікна виходили у двір, завдяки чому в кімнатах панувала світла й незадушлива атмосфера. У спальні було тільки три предмети обстановки: широке ліжко з різьбленим бильцем та високим дерев’яним балдахіном, висока білизняна шафа з панельними боками та дверцятами, а також низький довгастий комод, що стояв під вікном. Комод був замкнений, і Метью пояснив, що в ньому зберігався його обладунок та деяка кількість додаткової зброї. Генрі та Франсуаза вже й тут встигли побувати: на палях балдахіну вився плющ, а гілочки гостролисту вони прив’язали до бильця.

Тоді як наша спальня мала такий вигляд, наче там майже ніхто не бував, із вигляду кабінету Метью можна було виснувати, що цією кімнатою користувалися досить часто. Там виднілися кошики з папером, торбинки та коробки з письмовими перами, глечики з запасом чорнила та кількість воску, достатня для того, щоб з неї виготовити кілька десятків свічок. Отриманої ж кореспонденції, яка чекала на прочитання, було так багато, що від одного її виду мені стало зле. Перед столом із висувними дошками стояло зручне на вигляд крісло з похилою спинкою та вигнутими підлокітниками. За винятком важких ніжок столу з їхніми випуклими різьбленими прикрасами, все інше в кімнаті було простим та практичним.

Хоча мені й стало зле, коли я побачила купу паперової роботи, яка чекала Метью, вираз його обличчя був абсолютно безтурботним.

— Усе це може почекати. На Різдво відпочивають навіть шпигуни, — сказав він мені.

За вечерею ми іще поговорили про останні подвиги Волтера та жахливу ситуацію з вуличним рухом у Лондоні, тримаючись подалі від серйозніших тем, таких як останній запій Кіта та винахідлива хитрість із боку Вільяма Шекспіра. Коли прибрали тарілки, Метью відтягнув від стіни невеличкий гральний стіл. Діставши з шухлядки під стільницею колоду карт, він почав учити мене грати так, як грали в Єлизаветинську добу. Генрі щойно переконав Метью та Гелоугласа побавитися в «драконову пащеку» — небезпечну гру, під час якої підпалюють родзинки у тарілці з бренді й закладаються на те, хто зможе з’їсти їх найбільше, — як під вікнами почулися різдвяні пісні. Колядники тягнули хто куди, а ті, хто слів не знав, вставляли в рядки непристойні подробиці інтимного життя Марії та Йосипа.

— Ось, тримайте, мілорде, — сказав П’єр, даючи Метью торбинку з монетами.

— А тістечка у нас є? — спитав Метью у Франсуази.

Вона поглянула на нього так, наче він з’їхав з глузду.

— Звісно, у нас є тістечка. Вони — в новому харчовому серванті біля сходового майданчика, щоб їхній аромат нікого не турбував, — відповіла Франсуаза, показуючи рукою в бік сходів. — Минулого року ви почастували їх вином, але зараз, бачу, спиртне їм уже не потрібне.

— Піду з тобою, Метью, — визвався Генрі. — Люблю послухати гарну пісню напередодні Різдва.

Поява Метью та Генрі унизу позначилася відчутним сплеском голосової активності співців — вони загорлали іще гучніше. Коли ж колядники так-сяк дотягнули пісню до кінця, Метью подякував їм і роздав монети. Генрі ж роздав тістечка, що супроводжувалося численними поклонами та тихими «Дякую, ясновельможний пане!», бо вже встигла поширитися чутка про те, що перед ними — сам граф Нортумберлендський. Колядники рушили далі, пересуваючись одним їм відомим маршрутом, котрий, як вони сподівалися, і цього року принесе їм щедрий врожай монет, напоїв та наїдків.

Пройшло ще трохи часу, і я була вже не в змозі тамувати свої позіхи, а Генрі та Гелоуглас почали збиратися, вдягаючи рукавички та накидки. Коли вони рушили до дверей, то на їхніх обличчях сяяли посмішки задоволених звідників. Метью прийшов до мене у ліжко, обійняв і, мугикаючи різдвяні пісні та лічачи удари численних міських дзвонів, тримав доти, поки я не заснула.

— Це дзвони Сент-Мері-ле-Боу, — сказав він, прислухаючись до звуків. — А це — Сент-Кетрін-Крі.

— А це дзвони собору Святого Павла? — спитала я, почувши чистий дзвінкий звук.

— Ні. Блискавка, що знищила шпиль, зруйнувала і дзвіницю, — відповів Метью. — Це — церква Христа-Спасителя. Ми повз неї пропливали. — Решта дзвонів лондонських церков приєдналася до дзвонів собору в Саутварку. Нарешті якась дзвіниця, що запізнилася, скінчила цю симфонію, бемкнувши у дисонанс, і це був останній звук, який я почула перед тим, як заснути.

Посеред ночі мене розбудила розмова, яка чулася з кабінету Метью. Я помацала ліжко, але поруч зі мною його вже не було. Шкіряні мотузки, що тримали матраци докупи, скрипнули, розтягуючись, коли я зістрибнула з ліжка на холодну підлогу. Здригнувшись від холоду, я накинула на плечі шаль і вийшла з кімнати.

Судячи з калюжок воску в порожніх підсвічниках, Метью працював уже кілька годин. Із ним був П’єр. Він стояв біля полиць, вбудованих у нішу побіля каміна. Він мав такий вигляд, наче його волочили за ноги через багнюку Темзи