Читати книгу - "Над Тисою"

Сніг на дозорній стежці, що розтав учора під гарячими променями гірського сонця, за ніч вкрився глянсуватою льодовою коркою, і добре змазані лижі не провалювалися і не залишали помітного сліду. Смолярчук рухався поволі, опустивши голову і уважно розглядаючи сніговий покрив.

Дозорна стежка охоплювала вершини прикордонного хребта. Починаючи з північного сходу, біля прикордонного поста, вона огинала гори Кам'яну, Верблюжу, Генеральську, Безрідну, Зелену і потім круто повертала на захід, підрізаючи прикордонний хребет до стику з сусідньою заставою.

Смолярчук обігнув голу скелясту верхівку гори і зупинився. Він встромив палицю в сніг, заклопотано поправив шапку, зручніше приладнав автомат, що висів на ремені, вкоротив поводок настороженого Витязя. Обличчя старшини стало надзвичайно серйозним, а очі суворими. Тихо, майже пошепки, сказав: — Далі іти треба дуже обережно.

— Чому? — вирвалося у Тюльпанова.

— Сніг, — скупо, загадково відповів Смолярчук.

Тюльпанов зрозумів його так: «Бережися снігового обвалу!» І не помилився.

За поворотом дозорна стежка звивалася вузьким карнизом по стрімкому, майже прямовисному схилу гори. Праворуч — глибоке провалля, на дні якого росли вже справжні, не карликові, темно-зелені дерева. Ліворуч, закриваючи частину неба, височіли снігові ребристі піраміди, готові впасти лише від дотику до них чи навіть від струсу повітря. Звідки тут, над самою безоднею стільки снігу? І чому він висить над стежкою, чому не обвалюється? Що стримує цю височезну снігову хвилю?

Пильно вдивіться в підніжжя гігантської піраміди, збудованої протягом довгої гірської зими хуртовинами і снігопадами. Бачите яскраво-зелений хвойний чагарник? Це високогірна карликова сосна. Дугоподібні її гілки, розкинуті майже паралельно землі, сплітаючись одна з одною, утворили міцні зарослі, що перегородили шлях сніговій лавині.

Минувши небезпечне місце, Тюльпанов озирнувся.

— Минулого року тут загинув прикордонний наряд. Три дні відкопували, — сказав Смолярчук і рушив далі.

Тюльпанов пішов за ним.

Пройшовши кілометрів з півтора, Смолярчук знову зупинився. Спершись на палиці, він уважно розглядав дозорну стежку.

— Що там, товаришу старшина? — наблизившись, спитав Тюльпанов.

— Дивись! — прикордонник сів навпочіпки, почав роздивлятися ніздрюватий сніговий панцир. Добре було видно характерні сліди звіра, прокладені впоперек стежки. Звір рухався з боку кордону інохіддю, переставляючи обидві ноги — ліву передню і ліву задню — одночасно, глибоко грузнучи. Витязь настовбурчив шерсть, натягнув поводок.

— Чиї сліди? — спитав Тюльпанов.

— Ведмежі, — відповів старшина. — Ось відбитки задніх лап, а от подряпини кігтів. Так, ведмежі, факт. Але ми все-таки перевіримо, чи насправді це ведмідь. Пішли!

Витязь рвався вниз, але Смолярчук рушив по схилу гори в бік кордону, звідки спускався ведмежий слід.

Карпатський бурий ведмідь звичайно не ховається в барліг, він не впадає в сплячку на зиму. В хорошу погоду, як правило, ховається у високогірних глухих хащах, добуваючи їжу з-під снігу. У великі морози на деякий час перекочовує в нижній лісовий пояс, у листя ну зону, де значно тепліше. Пересувається він, як це добре знав Смолярчук, переважно по прямій, напролом, не боячись ні стрімких кам'янистих схилів, ні дрімучих зарослів. Зустрічаючись на кордоні з дротяним загородженням, ведмідь не обходить перешкоди, пробирається в щілину, якою б вузькою вона не була і як би дошкульно не обдирали йому боки металеві колючки.

Йдучи по ведмежому сліду, Смолярчук старанно перевіряв, чи не змінив звір своїх повадок, чи немає на його шляху ознак того, що на звіриних лапах ішов на тренований лазутчик.

Ні, слід говорив про те, що пройшов справжній ведмідь. Але Смолярчук і не думав повертатися. Треба перевірити загороду, поставлену на самій лінії кордону. Там, на колючому дроті, ведмідь неодмінно залишить хоч трохи шерсті. От і загорода. Так, бура, трохи зваляна шерсть залишилася на трьох металевих шипах.

Смолярчук зняв жмут шерсті і, роздивляючись, м'яв його в руках.

— Чим пахне, Витязю: звіром чи порушником? — спитав старшина з посмішкою, підносячи шерсть до носа вівчарки.

Витязь покрутив головою і загарчав.

— В чому справа? — спитав старшина. — Чому не сподобався тобі ведмежий дух?

Опустивши голову, обнюхуючи слід, вівчарка рвонулась назад, до стежки.

Тримаючи собаку на довгому поводку і трохи гальмуючи палицями, Смолярчук зсунув брови так, що вони зійшлися на переніссі.

— Подзвоніть на заставу, що ми йдемо по ведмежому сліду, — наказав він Тюльпанову і, опустивши поводок, рушив за вівчаркою, перевіряючи кожний крок косолапого.

Не раз і не десять разів ходив Смолярчук по ведмежих слідах. Він добре знав стежки звірів, їх ходу, де і навіщо зупинялися. Яким би достовірним не був слід, Смолярчук завжди ішов по ньому доти, поки не знаходив ведмежий послід. Так вирішив він зробити і тепер.

Пройшовши дозорну стежку впоперек, ведмідь пішов по прямій у чащу, в ялинову поросль, перебрався через неї, підім'яв молоді деревця і, прооравши лапами м'яку кучугуру снігу, скотився до джерела, оточеного брусницею. Поласувавши ягодами, рушив далі в ліс, де грунт був ледве прикритий снігом. Незабаром снігова зона за лишилася позаду. Слід ведмедя пішов лісом, злегка зачепленим нічним заморозком. Зустрівши на своєму шляху стовбур сосни, що впав і перетнув йому шлях», ведмідь пересунув його, розрив у декількох місцях непромерзлу землю, мабуть, сподіваючись знайти яку-небудь їжу. «Так, це справді ведмідь!» вирішив Смолярчук, але не зупинився. Стримуючи Витязя, він просувався вперед (лижі кинув, як тільки закінчився сніг), як і раніше, уважно вивчаючи сліди. От іще один доказ того, що тут пробирався господар цих місць, — мурашник, розритий ведмежими лапами. Смолярчук йшов і йшов. Він все ще почував недовіру до сліду. Чому звір пішов не звичайним глухим місцем, по бурелому, не там, де люблять ходити ведмеді, а недалеко від прикордонного поста, впоперек людської стежки? Чому дуже далеко забрався вниз у теплу зону, не боячись близькості обжитих лісосік, диму вогнищ, шуму електричних пил і падаючих дерев?

Тюльпанов наздогнав старшину біля верхнього входу